Пташка у клітці

Глава 12

Пів години мені потрібно, щоб привести себе у вигляд щасливої дружини.

Пів години мені мало, щоб додати щирості у погляд і вичавити з себе щасливу усмішку. Але кого це цікавить?

Ми спускаємось на третій поверх “Біоніки” у конференц-зал. Я у чорній сорочці з шовку, що заправлена у такі ж чорні штани. На ногах туфлі на шпильці, теж чорні. Але навіть так я дістаю Фрізу лише до носа.

У залі нас вже чекають:журналісти, гості, і, до мого подиву батько та Нікі Новак. Мій чоловік його поки не бачить, але мені цікаво, що буде, коли це станеться, цікава його реакція, адже з попередньої зустрічі склалось враження, що Дену дуже не подобається цей темноволосий хлопець.

На устах у Фріза ласкава усмішка, рука м'яко пригортає до себе за талію, а у погляді на мене така ніжність, що я знову дивуюсь, як і минулого разу. Як так грати? Як бути таким? Як жити з двома обличчями: садиста і найдобрішої людини у світі?

– Діано, твій батько тут, – промовляє до мене вітаючись з одним з інстаблогерів, – не хочеш підійти?

– Ні, – буркаю все ще усміхаючись журналістам, що засліплюють спалахами фотоапаратів.

– Гаразд, скажу інакше. Діано, там твій батько, підійди до нього, – твердо промовляє, відчуваю у тоні загрозливі нотки.

Пробігаюсь поглядом по залу, що не дивлячись на день за вікнами тоне у спалахах неонових кольорів та темних тіней. Все навколо сіро-біле, як і взагалі вся будівля.

– Ден, – підіймаю на нього погляд й тихо шепочу, – я не хочу.

Йому вистачає лише кинути на мене короткий погляд, щоб я побачила у ньому гнів та роздратування. А ще обіцянку покарання.

– Ти після втечі поводишся нахабно, пташко, – промовляє усміхаючись комусь з журналістів, що фотографують нас, – мені це не подобається. Я мало тебе провчив?

– Ні, не мало, – самими устами відповідаю.

– А в мене складається враження, що ти чогось не зрозуміла. Я не повинний взагалі казати тобі щось двічі. Ти пам'ятаєш свої обов'язки?

– Я зрозуміла, – хмурюсь й відходжу від нього спиною відчуваючи як свердлить поглядом спину.

“Підтримка статусу сім'ї, репутації…. Яка репутація, якщо ти садист? Чому щось подібне взагалі хвилює такого як Ден Фріз?!”

Батько зустрічає мене щасливою усмішкою. Що ж, хоч хтось з нашої не адекватної сім'ї схожий одне на одного: Фріз і тато. Вони доповнення власних негативних якостей, або як віддзеркалення. Нік Новак поруч з татом, і як тільки бачить мене на його устах починає грати добра усмішка. Тепле відчуття топить у собі від цього, стає приємно та спокійно на душі, наче цей чоловік вміє однією усмішкою, одним поглядом стерти все погане.

– Діано, – промовляє батько, – донечко, я радий тебе бачити на презентації.

– Привіт, – сухо відповідаю не дивлячись на усмішку на обличчі, котру варто було б приклеїти, щоб було простіше.

– Діано Фріз, – киває Нікі, – радий бачити тебе тут. Прийшла підтримати чоловіка? – наче нічого такого у цьому питанні, але чоловік ставить його таким тоном, немов знає, що я б сюди добровільно нізащо не прийшла.

– Так, – киваю. – Це ж смартфон нового покоління. Я не могла не прийти.

Не знаю, можливо тільки у мене складається враження, що ми з Новаком спілкуємось швидше підтекстом, але я тонко натякаю йому, що була змушена прийти. Навіщо? Теж не знаю. Шукаю хоч у комусь захисника? Того, хто міг би витягнути мене з лайна у якому живу? Стерти п'ятнадцять років пригнічення, підкорення тиранам у моєму житті?

– Це прекрасно, коли дружина підтримує чоловіка.

– Так, прекрасно.

– Діано, – втручається батько нахмурившись. Йому не подобається, що я спілкуюсь з Нікі, а не з ним, – ти знаєш, я казав тобі, що Нік Новак наш новий партнер, точніше мій, але сподіваюсь Ден погодиться співпрацювати з ним.

– Так, але не казав, чим займається Нікі? – дивлюсь на чоловіка підмічаючи теплий погляд, що дивиться на мене зацікавлено.

– Реклама. – відповідає. – Моя компанія займається рекламою будь-яких товарів. Відеоролики, блогери, короткометражки про те, що ваше життя покращиться з тим чи іншим продуктом.

– Як цікаво, – відповідаю щиро. – Можливо я бачила вашу рекламу?

– Звісно, якщо телебачення твій друг, – усміхається ніжно, – наприклад реклама інвалідного крісла від компанії “Трейдетех”, це закордонна компанія.

– Взагалі-то бачила, знаєш, і дійсно інновація цього крісла вражає, адже воно значно полегшує життя людям з обмеженими можливостями.

– Так, – киває Нікі, а мій батько послухавши нас трішки, залишає, торкнувшись моєї руки, наче він дуже сильно любить свою доньку, яка і не донька зовсім. – Єдиний недолік цього крісла – ціна, але твій чоловік, – його погляд дивиться кудись мені за спину і я розумію, що там стоїть Фріз і швидше за все уважно слідкує за мною, або нами, – готовий придбати партію крісел і подарувати їх людям, що не мають фінансової можливості придбати його. А я за задумом твого батька зніму рекламу з цими людьми пропіаривши доброго Дена Фріза на весь світ. Тому Володимир Крес зі мною і зв'язався, адже я був у Швейцарії.

– Справді? – здивовано перепитую. – Ден має подарувати крісла людям?

– Так, – допитливо дивиться Нікі  слідкуючи за моєю реакцією. – Він у тебе молодець.

– Ага, – киваю намагаючись приховати шок.

Невже Фріз дійсно таке зробить? Я розумію, це швидше заради реклами, але….все одно, цей вчинок вартий поваги. Принаймні з мого боку. Тому що допомога людям з обмеженими можливостями – це те чим повинні займатись всі політики й мільярдери, всі, хто хоч якось причетний до вищого шару населення.

– Діано, сподіваюсь після нашого танцю у тебе з чоловіком все добре?

Чорноволосий, у білому, з карим поглядом який пестить теплом, гарний та приємний чоловік. Ну чому мене не видали заміж за такого? Чому мені дістався тиран з манією величі?

– Так, – усміхаюсь. – Все добре.

Відчуваю як чужі долоні опускаються на плечі. Холодні, але м'які. Не потрібно обертатись назад, щоб знати хто там, адже аромат м'яти вже торкнувся кінчика носа свіжістю та прохолодою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше