Пташко, чому ти сьогодні мовчиш?

Хтось важливий

Дивовижно, як швидко стікав час, коли до тебе не було нікому діла. Вперше за довгий час я відчувала себе простою студенткою і навіть рідкісні неприємні ситуації вже не чіпляли мене. Вік зумів тією сваркою змінити до мене ставлення, ось чому я якось непомітно для себе почала сідати ближче до нього.

День за днем, тиждень за тижнем і з простих одногрупників ми перетворились у гарних приятелів. Коли інші шепотілися за спиною викладачів, ми жартували у Вайбері та ділились думками. Коли вони гучно сміялись в столовій, ми жували бутерброди і дивились на снігові заметілі. Після Ская, він був першим, хто нарешті мене зрозумів, але розповідати йому про свою іншу реальність я не хотіла. Втім, він ніколи не ліз в мій особистий простір і не дивився, що ж я робила у телефоні час від часу. Напевно це і змусило мене довіритись йому, як другу.

Якось ми сиділи на інформатиці, слухаючи лекцію. Я дивилась на його улюблену чорну сорочку, такі ж затерті джинси та не могла зрозуміти, що з ним. Зазвичай, ми починали переписуватися ще до університету, а вже пройшла половина першої пари і він навіть не потянувся до кишені за телефоном. Поки викладачка вирішувала свої робочі питання, я нудьгуючи перебирала пальцями літери на екрані. Думала що це приверне його увагу,  але жодне з моїх повідомлень не було прочитане. Тому, дотягнувшись пальцями до плеча Віктора я показала на свій телефон і підняла брови. У відповідь, він засмучено похитав головою, склав навхрест руки і витягнув язик, показуючи, що він зламався.

Щось всередині мене стиснулося, розуміючи, що наше спілкування було настільки крихким. Видавивши з себе посмішку я відклала смартфон та почала водити ручкою в чернетці, щоб відволіктися від поганих думок. Аж раптом, чужі пальці потянули її вправо, змушуючи мене відірватися. Вік, як нічого й не сталося, щось накалякав та посунув зошит назад в мою сторону:

“Я теж скучив, Пташко. Як щодо середньовічної романтики?” - було написано ледь розбірливим почерком. Декілька слів викликали у мене щиру посмішку і я навіть похитала головою, від його вигадливості. Хто б ще додумався листуватись у двадцять першому столітті?

Весь той день ми спілкувалися рукописами і жартівливо кривлялись, щоб відповісти один одному, коли змоги писати не було. На диво, він усе розумів. Точно знав, що я мала на увазі, навіть у найбагатозначніших ситуаціях. Саме тоді я наважилась вперше зізнатися собі, що могла бути щасливою у реальності.

Повернувшись додому та відкривши “Інкбук”, мої пальці торкнулись піктограми і я написала перший допис, присвячений комусь, хто став для мене важливим:

“Знаєш, колись я розповім тобі як багато ти для мене зробив сьогодні. Колись я наважусь показати тобі цей світ, щоб сказати дякую. 
Твоя Пташка”

Дивлячись крізь чорне скло, я згадувала, як Шторм зав'язував мені черевики і сміявся. Як він підіймав мою ручку, коли та падала з парти. Як він давав слухати музику через одні навушники. Як віддавав свої рукавички, коли в корпусах економили на опаленні і ми були вимушені тремтіти від холоду.

Гучна вібрація відволікла відволікла від спогадів. На екрані виствітився коментар до блогу:

«Якщо ти вдячна людині — просто скажи про це, Пташко. Чого ти боїшся?»

Чого? Напевно, я просто звикла так жити. Не було ніяких гарантій, що Вік не зникне через декілька днів з мого життя. А так, я хоча б матиму місце, де зможу поскиглити так, щоб він цього не бачив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше