Птиця Сирін

ч. 2

— …і відтоді його ніхто не бачив, — дядько пригладив вуса, почухав під мотузкою, що оперізувала чимале пузо, і глянув на мене.

— Так-так, і що ви кажете стало причиною його загадкового зникнення? — уточнив я, поскрипуючи пером по пергаменту, щоб записати ще одну легенду.

— Дідько його вхопив! — смішно вирячивши очі, промовив селянин.

Мій слуга, Олешко, гикнув і перехрестився. Я поблажливо посміхнувся.

— З усією відповідальністю заявляю, що на дні колодязя жодних чортів немає, — запевнив я селянина.

Той знову причесав вуса й узявся за великі дерев’яні граблі, якими згрібав сіно до того, як я відірвав його від роботи.

— Вам ученому видніше, — не захотів сперечатися зі мною селянин. — А нам, простим людям, спокійніше, як уночі до криниці не потикаєшся. А зараз мушу гребти, доки знов не задощилось. А ви, пане Василю, як забажаєте, можете на ночівлю не в корчмі, а в нас залишитися, моя Параска на вечерю пирогів напекти обіцяла. Із сиром, із маслом, із потрібкою…

Від тих слів мій рот наповнила слина, а в Олешка й зовсім непристойно забурчало в животі. І я ледь не погодився легковажно на пропозицію щедрого селянина. Але потім згадав, що за три дні маю бути в Чигирині, тому ввічливо відмовився, і під незадоволене зітхання слуги сів до карети.

— Василю Євгенійовичу! Василю Євгенійовичу! — раптом кинувся мало не під коні дядько, чим викликав мій щирий подив.

Я висунувся з вікна карети.

— Ще щось згадали?

— Ви як їхати будете, то в Христенки краще не заїжджайте, — підтягуючи штани, крикнув селянин. — Там від зими стригойка сидить. Усе село вивела. Туди без панотця й комісара нікому краще не сунутися.

— Дякую, вуйку, — я знову поблажливо кивнув. І сів до карети. Дістав хустку, витираючи піт із чола. У всіляких там демонів і відьом я не вірив. Наставник мій, широковідомий прозаїк і драматург Григорій Федорович, свого часу видав кілька нарисів про селянські вірування. Я ж вирішив піти далі й об’їхати всю Україну, записуючи місцевий фольклор, щоб потім видати велику енциклопедію народних знань. Розпочав я свій шлях зі столиці гетьмана Мазепи, Батурина, неквапливо мандруючи второваною дорогою від села до хутора й докладно записуючи вірування та звичаї селян. Але за Чигирином починалося Дике поле, що розкинулося до самої малозаселеної Таврійської губернії. Що далі ми з Олешком забиралися, то страшнішими ставали легенди. Чого тільки я не чув, чого тільки не записував. Чорти на млинах, корчмарі, що продали душу дідькові, водяники в криницях й озерах, відьми всіх ґатунків. Мавки та кікімори в лісі, полівки й межовики в полях. Домовики. Лісовики. Добрі казки ставали дедалі страшнішими. Приходили до людей то Однооке Лихо, то Бабай, то вовкулаки чи мерці. Я тільки посміювався з наївності цих вірувань. Дістав із торби мапу, відкрив, вивчаючи маршрут. Якраз якщо їхати через Христенки, то можна потрапити до старого мосту через Ірдинь і добряче зрізати шлях.

— Олешку, — стукнув я набалдашником своєї трості в перегородку карети, — звертай на Христенки.

— А як же стригойка?

— Викинь це з голови, марновірний, і роби, як я сказав! — розлючено буркнув я. — І як корчма буде дорогою, зупинишся, купимо щось поїсти.

Перебрав у пам’яті й навіть у записах пошукав. У Бесарабській губернії стригами називають мерців, неупокоєні душі, які вселяються в живих. А відьом, що їх викликали, звали стригойками. Я тільки розсміявся. Марновірство та й годі. А їсти тим часом хотілося дужче й дужче. Поскрипували колеса, у кареті було душно, і, якби не голод, можна було б задрімати. Але бурчання в шлунку не давало розслабитися. Тому я дістав записи й почав відбирати схожі легенди. Не одразу навіть і помітив, що карета стала.

— Що тут у нас? — вийшов із карети, передбачливо залишивши жупан.

Озирнувся. Думав, Олешко зупинився біля якоїсь корчми. Але перед нами був тільки старий, перекошений і облуплений тин.

— Я подумав у хазяйки запитати, чи можна в неї хліба купити, — пояснив слуга. — Чи хоч дізнатися, як далеко до села. Пів дня їдемо, а навколо тільки поля й луки. Треба було в Хмеля ночувати, самі ж чули, там пироги варити збирались.

— А ти все про кендюх свій думаєш, — я сперся на тростину, розглядаючи місце. За тином росло кілька кущів бузини, розлога яблуня, так що крізь листя важко було роздивитися хату-мазанку. Я роззирнувся в пошуках перелазу, але той теж заріс бур’яном, здавалося, ним давно ніхто не користувався. Мабуть, про їжу можна забути.

— Там точно хтось є, — озвався Олешко, помітивши мої сумніви.

— Зараз перевірю, — я переступив через перелаз, за яким знайшлася втоптана стежина, що вела повз кущі до хати. У повітрі розливалася прохолода, сонце швидко спускалося до обрію, я на мить прислухався до щебету пташок, стрекотання коників, дзижчання комарів. Звуки цілком звичні, заспокійливі. Усміхнувся, як відреагувало моє тіло, бо на шкірі чомусь виступив табун сиріт. От приїду до Чигирина, тиждень із корчми не вилазитиму. Поки людське марновірство не вивітриться з голови від міцної варенухи! Тільки-но я підійшов до хати, як перекошені двері відчинилися й мені назустріч вийшла немолода жінка. Але придивившись, я розгублено зауважив, що з віком помилився. Не зрозуміло, було їй тридцять чи всі п’ятдесят. Глибокі очі з вицвілими райдужками натякали на поважний вік, але з пантелику збивала гладка біла шкіра, а волосся було сховане під намітку із цупким очіпком — складалося враження, що жінка чекала гостей. Мимоволі озирнувся, перевіряючи, чи я тут один. Наче нікого.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше