3

Тіло ломило так, наче я весь день провела у тренажерці без підготовки. Не пам’ятаю, щоб я так завзято тренувалася хоч раз. І для чого було так себе силувати? Ще й голова розколювалася.

– Здається, опритомніла.

Голос віддалено знайомий, приємний, лагідний. Десь я вже такий чула, от тільки пам’ять відмовлялася мені підказувати. Свідомо я зафіксувала запах антисептика, подих вітру на шкірі обличчя і те, що лежу.

Свіжі спогади увірвалися раптово, вибухаючи в голові, наче нещодавні розриви світлових куль і чогось там іще, рухаючись, як у швидкій перемотці.

Я застогнала, хапаючись за скроні. Стисла їх з усієї сили. Щось кольнуло мене в шию – і все припинилося. У голові стало легко, тіло відпустило м’язове напруження. Натомість почали прокрадатися думки дещо іншого спрямування.

Боже, нехай це буде не психлікарня! Якщо я з’їхала з глузду і мені все привиділося… О, ні…

Все можна легко перевірити, варто лиш піднести руку до очей. Та мені чомусь не хотілося. Чи я просто боялася.

Сперечаюся сама з собою, як шизофренік.

Ну гаразд. Якщо я вже у своїй уяві перемогла найлютішого ворога місцевого всесвіту, то мені не буде складно прийняти дійсність. Хіба ні?

– Це було не в уяві.

Від несподіванки я розплющила очі. Я сказала це вголос?

Біля мене сидів чоловік у звичному повсякденному одязі і з легкою усмішкою дивився на мене. Мабуть, я точно збожеволіла, бо його лице було копією мого, тільки в чоловічому і старшому варіанті.

– Я так пишаюся тобою, Софіє, – сказав він, і тут мене осінило.

Не може бути!

Мені було три, коли батько зник. Мама завжди казала, що він козел, бо покинув її саму з малою дитиною. Вона тихо ненавиділа його, аж поки не забула, хоча й досить швидко. Я ж ніколи не питала, хто він і звідки, бо вона відмовлялася говорити про нього бодай щось нейтральне або хороше. Тим більшим було здивування, коли бабця стала на бік зниклого зятя. Ну тепер я здогадуюся, чому.

Я все ж таки піднесла руку до очей. Мій птах невизначеного виду мирно згорнувся на долоні і спав. Я стисла пальці в кулак, ховаючи його від усього світу. Він тільки мій.

На бабцю я більше не сердилася, а до батька у мене була купа питань. Втім, ми ще встигнемо наговоритися. Зараз же мене турбувало інше:

– То хто я? Ким я стала?

– Тебе нарекли Пустельним вітром, що змітає все на своєму шляху. Від нього немає порятунку, неможливо сховатися, нереально втекти. Він наздожене і обрушить на ворога свою міць, всю гостроту вогню, що пожирає не лише зовні, забереться всередину, щоб висушити до дна, до самого серця, залишивши у венах лише сухий пісок і спрагу.

– Як поетично, – фиркнула.

– Ти можеш сама обрати ім’я, якщо це не до вподоби.

– Ні. Нехай буде.

Я підвелася на ліжку, озираючись. Кімната виглядала, як типова лікарняна палата, і водночас у ній все було інакше. Я б не змогла пояснити словами, але відчувала, що це не той звичний світ, в якому я народилася.

– Цілитель сказав, що з тобою все добре. Коли вперше застосовуєш таку силу, завжди буває виснаження.

– А в кіно такого не показують, – ляпнула я.

Ми засміялися.

– Дезерто… – раптом згадалося чужорідне ім’я. – Я перемогла?

Батько мовчки дивився на мене кілька секунд, ніби роздумуючи, чи варто казати правду і посвячувати мене у подробиці. Потім зітхнув:

– Ми всі сподіваємося на це. Але тільки час покаже.

– Якщо він з’явиться знову – я переможу його ще раз, – впевнено одповіла. – А тепер розкажи мені про цей світ.

– Гаразд. Ця земля називається Південний Аль Фаваріс і населена вона тими, кого привели Збирачі з нашого всесвіту…