Пустельник

Пустельник

 

 

 

 

 

У розпечений сліпучо-білій пустелі проживав кочовий народ Барія. Це не зовсім люди, але людяніших за них не знайти в усьому світі. Хоч мають добрі серця, та є мисливцями безстрашними. Можуть вбити будь-яку потвору, не маючи навіть зброї, бо все природа дала їм з народження. 

Вони не будують будинків, а лиш вкриваються піском вночі. Чим глибше заритися, тим тепліше буде. 

Одяг на полювання не вдягають, щоб не видати ніякого запаху, за яким їх може почути здобич. Навіть полюють переважно на замовлення інших народів чи для захисту, бо їжа їм потрібна лише раз у рік або в дитинстві. І то тільки, тоді коли йде дощ, бо нема сонця, енергію якого вони споживають. А це у пустелі «ой, яке рідкісне явище».

Їхні жінки й чоловіки є настільки схожими, що інші народи не можуть їх відрізнити. Груди відсутні. Геніталії заховані не тільки одягом, але й у тілі (всередині, під м'язовою тканиною).  Усі дорослі чоловіки та жінки одягають лише довгі білі спідниці з розрізами по боках. Взуття не носять взагалі. 

Барія  повністю лисі, не має навіть вій та брів. Ніяких нігтів, лиш могутні кігті, які ховаються, як у кішки. Шкіра біла, бліда, вкрита товщиною з палець чимось прозорим, суцільним та надзвичайно еластичним, але таким міцним, що не візьме ніякий меч. Не зважаючи на відсутність води, барія завжди кришталево чисті. Бруд просто до них не чіпляється, ніби нема за що.

 Статура барія міцна, спортивна та дуже гнучка. Всі стрункі та високі.

Їхні пустельні очі мають три повіки: перша – внутрішня, тонка, якою вони часто моргають; а дві інші - товсті, як у людей, що закривають око перед сном. Зіниці витягнуті вертикально, як у кішок, але у темряві вони бачать дуже погано. А ось вдень сонце зовсім не засліплює їх, даруючи неймовірно гострий зір.

Окремо слід розповісти про ніс. Його майже нема. Це лише три маленькі горизонтальні щілини, що, як і вуха, яких фактично немає, закриваються вночі перед сном, щоб не потрапив пісок чи пустельні комахи. Вони бувають різного розміру і по-різному вигнутими: від плавних мов хвиля, до зигзагоподібних. Всі барія вірять, що ніс в давні часи був зябрами, якими вони дихали під водою. А ось пустеля була великим могутнім морем.

Цей унікальний народ беріг своїх дітей сильніше будь-якого скарбу. Їх народжували, точніше відкладали яйце, у самому серці пустелі, і ніколи не наближалися з ними до кордону. Вдень ще мале яйце грілося на сонці, а вночі – біля своєї матері. Зазвичай їхні тіла під час сну завмирають, не маючи доступу кисню і тепла, але чекаючи дитину вони сплять лише вдень, а батько малюка їх обох охороняє.

Одної ночі, яйце поряд із матір’ю тріснуло. Це велика рідкість, бо всі барія вилуплюються тільки вдень. Саме тоді вони мають більше сил. Почувши тріскання, мати хутчіш витягла яйце на поверхню, щоб маля змогло вилупитися і вдихнути перший ковток повітря, а не бути похованим під великою вагою піску. 

Під відкритим чорним нічним небом було холодно і темно. Вітер свистів свою пронизливу пісню, кидаючи в обличчя пісок. Нічого не видно. 

Мати сильніше пригорнула до себе своє яйце та закутала його в пильний одяг, з якого де-не-де стирчали нитки. Краще самій замерзнути, ніж втратити саме дороге.

Вона почула м'який шелест найлютішого ворога всіх барія – алшарух. Цей жовтий, величезний, беззубий змій, ковтає свою жертву повністю, а всередині не виживе ніхто. Його шлункова кислота здатна переварити навіть їхню, непереможну шкіру барія. Тікати – марно. Можна лише сховатися. Це те, що вони роблять щоночі. Але не зараз. Її маля ось-ось з'явиться на світ. Вона буде битися. Якщо вони загинуть, то вдень алшаруха вб'є її чоловік. Саме тоді за цим монстром полюють всі барія.

Алшарух наближався ближче, пробуючи повітря на смак своїм величезним роздвоєним язиком. Кігті ще зовсім молодої барія повільно вилізли назовні. Вона миттєво поклала тріснуте яйце з усім своїм одягом на землю, і зникла в напрямку алшаруха.

Пісок і вітер заважали молодій барія прислухатися до алшаруха, але вона знала, що потвора повзе в напрямку її яйця. Тому Дахайя, саме так її звали, тихими кроками проминула монстра, щоб розвернувшись зайти зі спини. Права на помилку в неї не було. 

Почувши зле шипіння, мабуть, алшаруху також заважав пісок, Дахайя зі всієї сили заплигнула потворі на потилицю. Вона вчепилася прямісінько в очі, які під натиском повільно розрізалися. Чим дужче тварюка махала своєю головою, намагаючись скинути нападника, тим глибше гострі, мов леза, кігті врізалися в очні впадини. Крізь пальці молодої барія повільно сочилася очна рідина із кров'ю. Алшарух зашипів здіймаючи ще більшу гору піску. Мертва хватка Дахайї не послабіла, навіть, коли нею вдарилися об землю. Зміюка махала головою, мов навіжена. Від сильних ударів Дахайя відчувала, як  струшуються і б’ються її нутрощі. Вона повільно вмирала разом з алшарухом, який пручався доти, доки її кігті не прорізали його череп разом з крихітним мозком. Він безсило впав на пісок з купою пилу, який вкрив вже бездиханні тіла.

Коли душа молодої матері покинула побите тіло, під землею, ніби відчуваючи це, прокинувся її чоловік на ім'я Шаб. Він дрімав поруч з ними, але, простягнувши руку в напрямку своїх рідних, вхопив лише пісок. Неприємне передчуття стояло грудочкою у горлі.

Шаб миттю виліз на поверхню, але в суцільній темряві нічого не бачив. Лише їдкий запах смердючої крові алшаруха витав у повітрі, не даючи відчути де дружина з дитям. 

Тим часом шкаралупа покинутого яйця розламалася і на світ з'явився маленький хлопчик. Він вдихнув перше своє повітря, гучно закричав, і покрився прозорою шкірою всіх барія. Від холоду маля почало плакати, бо мамин одяг його зовсім не зігрівав. 



Ореолка

Відредаговано: 04.10.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись