Пустоцвіт

Розділ 5. Карцер.

  Минуло майже два місяці. У школі, а інакше навчання курсанти не називали, панував рафінований контроль і настирливий дебілізм. У п'ятницю, серед великої перерви, підійшов староста і попросив, щоб я прибув до куратора з приводу чергової стінгазети. Схоже, приклад із першою випущеною мною "газеткою" керівництво нічому не навчив. У нас прийнято наступати на граблі як мінімум двічі. У занедбаному випадку, як зараз, танцювати на них лезгинку! Це задля  переконання в працездатності системи.

І ось знову. До чергового дня сьомого листопада мені, як майже професіоналу невизнаного Олімпом, доручили написати таку ж незалежну від будь-яких побічних міркувань передовицю. На моє резонне питання від чого газета має бути незалежна, начальник, почухавши потилицю, сказав, що від усього. Мовляв, що більше незалежності, то краще. Тільки не так, як минулого разу. Як - не пояснив. Ну, та мені не звикати. Зроблю! Запитав, чи можу я скористатися геніальним твором Тараса Шевченка і, отримавши доброзичливу підтримку, кивнув одобрямсу. Не поспішаючи, оформив у середині стінгазети найзнаменитіший вірш першого оракула незалежності.

 Ще як були ми козаками,

 А унії не чуть було,

Отам нам весело жилося!

Браталися з вільними ляхами,

Пишались вільними степами,

У садах кохалися, цвіли,

Як білі лілії, дівчата.

Пишалася синами мати,

Синами вільними... Росли,

Росли сини і веселили

Старі скорбні літа...

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзі та запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сиріт іменем Христовим

Замордували, розп'яли...

Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава.

КраЇна плаче, стогне-плаче!

За головою голова

Додолу паду. Кат лютує,

А ксьондз скаженою мовою

Кричить: «Тедеум! Алілуя!..»

 

   Так. А кажуть, що підірватись на одній і тій же міні неможливо! Тепер після «світлого свята», на мене кричали, що я сію розбрат і сумніви в незрілих душах моїх однокурсників, які, як і всі ми, є парафіянами єдиної церкви. Ну, а навіщо кричати? Я певен, нічого не зміниться. Навіть якщо майбутні міліціонери й заходили до церкви, то лише на Великдень. І то за обов'язком служби, контролюючи порядок. Щоб ходити частіше, треба або набратись гріхів, або кинути міліцію. А нападки на мене як противника європейських цінностей та релігійних традицій - так це взагалі маячня! Накрутили тут, знаєте, всього... А для мене все наче дежавю. Знову карцер, де я повинен був усвідомити, своє інакодумство, що йде в розріз із загальноприйнятою думкою. Знову до ночі! Це, щоб переосмислити поведінку. Дурдом! Хочеться завити від безнадії. Черговий павич - мавлін. Навіщо він? Я не зрозумів. Церква та я? Звісно, ​​є спільне. І там, і тут служать. Але що міг не так висловити затятий противник кріпацтва, Тарас Шевченко. Чи змінюються лише декорації, а дійові особи залишаються? Я засмутився. Видно дружити з класиками мені не судилося!

  А втім, чому не можна мислити в розріз із загальноприйнятою думкою? Адже, насправді, немає історії «моєї віри». Є спадщина предків. А предки вірили в силу природи та жіночий початок, що породив цей світ. А історія віри… Задумайтесь про саме це слово. Історія. Із тори. Це з якої єврейської тори мене мають повчати? Адже навіть великий князь Володимир, син ключниці Малки, хрестив Русь із своїх переконань.Та й з уроків історії відомо, що мати великого кагану, була дружиною рабича, будучи при цьому добре освіченою єврейкою. А спорідненість цього народу передається по матері. Отже, і насаджувати прийняту від народження віру нашому святому було приємно та почесно. І не зраджував він нікого! Навпаки, виконував заповіти батьків. Але це батьків, а не предків нашої землі! І посилилася з Володимиром міць держави нашої. А як же! Адже князь ”сонечко” автоматично перейшов до розряду “своїх” для єврейських родичів, які шанують завіти тори. Ми стали шановані, адже такого не забувають.

  Але до чого тут віра та спадщина предків? Єврейський бог, єврейські традиції. А де наші традиції? А їх немає! Вогнем повипалювали в дубових скопище. Адже не дарма був він не ким іншим, а саме «червоним сонечком». Бордовою кров'ю залив інакодумство... Втім, кому це цікаво. Що було те було. Бунтарські роздуми ковзають у моїй голові безперервно. Почуття несправедливості гнітить. У карцері, через надлишок часу, було про що замислитися і над чим поміркувати. Думки лилися з такою невластивою їм чистотою. Подібно до холоду нетопленого приміщення в'язниці… Мене реально зачепила, підковирка про інакодумство. Яка їм справа до моєї віри чи не віри?

Продовжуючи себе накручувати, спробував побудувати логічний ланцюжок:

  - Ні. Ну справді! Релігія та віра – різні поняття. Адже можна вірити навіть у те, що неможливо повірити. А релігія, що мед. Солодощі, до нудотстваі. Приходьте до пасічника. Купуйте. Тільки ціна буває дуже різною. Ну, це як у всього. Хоча що це за їжа! Так, пустощі. Втішає, але ненадовго. Пам'ятаю в дитинстві, набереш повний рот цієї жижі у сотах. Йдеш вулицею. Жуєш, жуєш. Солоденько. Вже й шелепи зводить. І не знаєш, куди ці вичавки на чистому асфальті виплюнути. Хоча ні! - я задумався.

- З цим не обов'язковим у харчуванні продуктом порівнювати релігію було б некоректно. Адже теологія – та сама наука. І стоїть вона на рівні філософії з історією. Не дарма нам про це товкмачили на якомусь додатковому факультативі. Окрім іншого, вона займається дослідженням суті та внутрішньої логіки найбільших світових релігій. У тому числі християнства. І мені зовсім не зрозуміло, як ця наука проповідуя турботу про душу, навіть побіжно не розглядає, те, що душа має свою свідомість і бачення того, що відбувається…

Я навіть замотав головою від подібних роздумів.

  - А може, духовним пастирям не вигідні міркування нікчемної особистості, яка шукає відповіді? Знову довелося глибоко замислитися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше