Розділ 12. Нові знайомства.

  Перед ранковим заходом, встиг, познайомився з оперативниками розшуку, черговим та не усміхненим сержантом на вході. З цими хлопцями потрібно було найближчим часом працювати.

  У колективі, старший за званням та за віком, був сивоусий капітан, зі смішним прізвищем Галушка. Підсмаженого чоловіка нехитро звали Петрович. Я ж не став фамільярнювати, перепитавши повне ім'я по батькові. Худощавого міліціонера пенсійного віку звали Сергієм Петровичем. Думаю, якщо почну, на відміну від інших, так до нього звертатися - не образиться. Остроносий старлей, який назвався Віталіком, з яким на двох я мав ділити кабінет, спробував стиснути мою долоню у міцному рукостисканні. Але такі фокуси зі мною давно не минають. Гідна «відповідь» змусила здивованого міліціонера наморщити чоло. Два лейтенанти, що залишилися, назвалися Олександрами. Саша номер один та номер два. Так нехитро відрекомендував їх начальник міського відділення, з яким мені випала честь познайомитись у перший день. До офіцера, який представляв мене колективу, зверталися або товариш майор, або Валерій Павлович. Єдине, можу припустити, що двом операм цифрову приставку дали через час приходу в міліцію. Щоб плутатися. Але це моє припущення.

  Останнім із команди, на ім'я Андрій, був сержант, що стояв на вході. Мій найближчий куратор, Олег Буча, на шукуванні був відсутній. Сказали, що десь на затриманні.

Кабінет, у якому треба було працювати, не заслуговував і доброго слова. Гратчастий графін, вікно прикрите шторами, два столи, чотири стільці та в торці величезний сейф на двох. В останній я мав складати документацію і «річдоки». Підлога застелена потертою до дірок лінолеумом у клітку. Чавунні, пофарбовані білою масляною фарбою батареї, та звичайний порожній графин із трьома гранованими склянками на підвіконні. Єдиною світлою плямою в кімнаті був портрет Дзержинського над входом, та наклеєні на двері американські долари різного номіналу. На моє здивоване запитання, звідки купюри, напарник, махнувши рукою, сказав, що це звичайні сувеніри. Але найшвидше всього - не здані фальшивки. Принаймні сторонніх написів на купюрах я не виявив. Мене жодними завданнями завантажувати не стали, передавши, щоб чекав наставника.

  Приблизно через годину до кабінету заскочив мій перший, але не єдиний начальник - Буча Олег.

- Так, Раяку, збирайся. Поїдемо до райвідділу. Будемо озброювати тебе.

– Куди потім?

- Вчора пограбували склад дрібних бариг, у твоєму обличчі влаштуємо на місці засідку.

 Я мовчки вийшов на ганок, чекаючи Олега. Не поспішаючи посідали в його сіру шістку і в мовчанні дісталися райвідділу.

  Вже на місці без розмови пройшов у зброю. Отримавши пістолет Макарова із двома магазинами, розписався у журналі. Потім десь хвилин двадцять витратив на інструктаж.

Поки озброювався, Буча, підігнав свою блискучу, вимиту машину прямо до воріт. Чекаючи на мене, міліціонер нервово димів цигаркою.

- Тебе тільки за смертю посилати, - роздратовано зачепив опер. - Я, вже й машину на мийці вимив.

  Мені довелося лише знизати плечима. Їхали зі швидкістю черепахи, об'їжджаючи неприбрані купи снігу серед вузьких вуличок спального району.

Склад невдалих бізнесменів розміщувався на другому поверсі п'ятиповерхівки. Обшарпаний будинок, вікно поруч із козирком над під'їздом. Влізти у квартиру простіше нікуди! Грабіжники спокійно відкрили фрамугу та залізли всередину. Товар підприємців складався з якихось дешевих китайських світильників у ящиках та бухт із проводом. Усі три кімнати були завалені цим добром під стелю. Виносили товар через двері, з англійським замком. Все зрозуміло!

  Після того, як я належним чином ознайомився, мій патрон поставив завдання: сьогодні ночуєш тут. У квартиру всіх пускати, нікого не випускати.

- А як з їжею та ліжком? – поцікавився я.

– Не дрейф. Підвезу пару бушлатів та перекусити. Чекай мене до обіду.  І не пристрели нікого. Можеш тільки налякати.

  Я здивовано хмикнув. Смішне завдання для необстріляного новачка. Ну та гаразд… Накази не обговорюються. Від неробства дістав пістолет і прикріпив за допомогою фіксатора, званим тренчиком, до ременя. А то мало чого може відбутися. Раптом з переляку впаде…

  Напарник поїхав. Не було його десь години зо три. Якраз до обіду у двері постукали.

- Ну що, тихо? - спитав опер, передаючи мені двох літрову пляшку води і пакет з логотипом «Макдонольса».

 - Так. Все тихо.

– Зараз принесу бушлати.

- А зміни не буде? - поцікавився, заглядаючи в пакет зі смакотами.

- Ні. Але ти не дрейф. Бандюгани навряд чи знову полізуть. Побояться. Ну і бді. Я тут трохи … прихоплю бухт із дротом. На дачу знадобиться. Але про це мовчки.

– А раптом господарі побачать?

- Та який там! Звідки вони дізнаються, скільки вкрали. А з паршивої вівці, хоч вовни жмут. Звикай!

-Ну-ну, - тільки й зміг, що промимрити я.

Олег поїхав, а я поринув у роздуми. Щоправда, кажуть, влада розбещує. Поведінка мого найближчого начальника  на це і вказувала. Адже це ж крадіжка річдоків. Крисятництво! Чи ні? А що мені робити, якщо так просто взяти і забрати чуже у мене не вийде? Начебто я і не ханжа, але виховання не дозволяло про подібне навіть подумати. Що б украсти чуже… І що тепер? Перебудовуватись? Дикість якась!

- А може, я неправильний опер? - застрибали в голові сором'язливі думки.

- І поведінка міліціонера цілком нормальна, раз ніхто не в претензії. Але ж є совість... Якесь розуміння...

Загалом, я засмутився. Випадок, що стався, не додав балів моєму безпосередньому начальнику.

 - І це один із найкращих вовкодавів! - я все не міг заспокоїтися.

- Зрозуміло, що не мені його судити, але таке одкровення на початку кар'єри.

Я наглухо зачинив фромугу.

Видно, доведеться прийняти рекомендацію менше дивитись патріотичних фільмів. І не лише про міліцію.

Втім, за такого розпорядку,  дивитись їх ітак  не вийде .