Розділ 14. Будні служби.

І знову, привіт рідний підрайон. Знов я в себе в міліції. Намагаюся бути об'єктивним, нічого не пояснюючи. В управлінні почалося чищення. Мене це мало стосувалося, але... розумний почує. Хоча бситуація  за невдалим хабарем для тимчасового шефа. Тому всім привіт із пензликом!

 Сьогодні, зрадівши моєму приходу, мене знову «позавчасно» поставили в графік на чергування.

 З ранку спустошивши холодильник, о восьмій двадцять, я, по-молодецьки випнувши груди, стояв на першому поверху райвідділу.

  Сам інструктаж нічого корисного не давав. За інформацією доводилося звертатися за зміною. Завчений бубон начальника чергової частини, перевірка зовнішнього вигляду, і наприкінці – отримання табельної зброї. Найнеприємніше в цьому таїнстві те, що після нього потрібно близько години добиратися до підрозділу. А з урахуванням того, що віддавати зброю необхідно за тим самим алгоритмом, на сон залишався мізер. Добре, що через високу чисельність особового складу, чергувати випадало двічи, максимум тричі на місяць. Міняти мені доводилося Віталіка Храмова. У помічники виділили високого, немов жердь, сержанта Васильєва.

 На відміну від мене, не клацаючи довго зубами, він примудрився помчати у підрозділ на нашій «ластівці». Я ж поки що «вошкався», все проспав. В уазику, банально, забракло місця. Втім, я не гордий. Шість кілометрів на оленях – не відстань.

  Коли дістався підрозділу, перед входом до контори вже стояла юрба громадн. На це прикрі непорозуміння я лише тяжко зітхнув. Каву перед заступом попити не вдасться. Хоча… спробую.

Я бочком, натягнувши шапку на очі, протиснувся повз чергового. Але чудес не буває. А якщо бувають, то рідко... і не цього разу. Помічник, що примітив мене, з порога спантеличив:

– Раяк. У нас на маршруті двадцять сьомого трамваю затримали кишенькового злодія. Купа безглуздих свідків.

- Речдок,  зможемо підтягнути? - одразу врубавшись у проблему, я підняв з очей спортивну шапочку, що заважала дивитися.

- Скинув на місці, - засмучено засопів сержант. Знову нічого не доведемо.

- Не поспішай. Може, натягнемо на показник. Де кишеньковий злодій?

- Де і належить, у камері, - роздратовано повів плечима міліціонер.

- Давай його і гаманець, до мене в кабінет, - зітхнувши, поставив завдання.

Худорлявий, давно не стрижений шкет, злегка за вісімнадцять, з зневагою косився в мій бік. Звичайний середньо - статичний пасажир. Ніс картоплею. Щелепа злегка випирає. Єдиною плямою, що виразно виділялися на забрудненій мосці, були очі. Брудно сталевого відтінку. Немов грозові хмари. Видно, характер ще той!

- Що з твоїм обличчям. Де вже падав? - з єхидцем запитав поганця.

- З трамваю випав не вдало, - пробубнило кудлате диво.

- Ну, ну. Гроші ти брав?

- Не я. Помилка вийшла, начальник, - щурячи кривою усмішкою, заявив кишеньковий злодій.

- Добре. Поговоримо інакше. Сержант, - звернувся до міліціонера, який чекав на розпорядження,

- Приведи потерпілу та двох понятих. А я поки що папери заповню.

Мовчки почав виводити каракулі на стандартному опитувальнику.

Сержант вийшов, і за кілька хвилин до кабінету вихором увірвалася розхристана, важка жінка, роками ближче до шістдесяти. За нею, акуратно прикривши двері, зайшли двоє цивільних.

- Ви потерпіла, - запитав я.

- Так. А цей антихрист украв мій гаманець.

- Брав? - знову поцікавився я у гопника.

- Ні.

- Зрозумілі. На хвилинку вийдіть у коридор.

- А можна ми перекуримо?

– Не варто. Ми швидко. Будьте поряд.

Два чоловіки, мовчки, покинули приміщення.

-Хм. Громадяночка. Ви точно бачили, що цей товариш витягнув у Вас гаманець із грошима?

- Так. І з ним ще якась дівчина була, але я її не роздивилася.

– Зрозуміло. А засунув він ваш гаманець до себе в куртку, чи штани?

- У куртку!

Я взяв зі столу досить значний лопатник і, не поспішаючи, підійшов до затриманого.

- У праву чи в ліву кишеню поклав?

- У правий. Це точно, - впевнено заявила страждаюча на задишку потерпіла.

Я, мовчки, засунув гаманець у кишеню хмурому дурникуі.

- Правильно, у цей засунув?

- Так. Саме до нього.

- Добре.

Я відійшов від нічого не розуміючего пацана і відчинив двері.

- Свідки, зайдіть, будь ласка.

Два розгублені чоловіки зайшли і розгублено завмерли посеред кімнати.

- Товариші, прошу засвідчити факт вилучення.

Я знову підійшов до грізного потерпілого, і дістав з його кишені гаманець.

- Прошу розписатися на бланку протоколу, щодо вилучення даного предмета.

Свідки, сприймаючи усе так, як ніби й, повинно бути, по черзі поставили підписи.

- Усе. Постраждала і ви, товариші на десять хвилин вільні. А з вами молодик ми трохи поговоримо.

Обличчя кишенькового злодія, яке до цього мовчки спостерігало за дійством, вкрилося плямами.

- Як звати тебе, любитель чужих гаманців?

- Лєха…

- Так ось, Леха. На погану доріжку ти вирулив. І поїдеш ти від нас прямо за ґрати.

– Але так не чесно. Ти мені його підкинув!

- Ти пам'ятаєш, як говорив Жеглов: "Злодій повинен сидіти у в'язниці". Ось там тепер і буде твій дім.

Вуста  дурника, що беззвучно відкривалися та і закривалися, були мені нагородою в бездоганно проведеній виставі.

- Ти потвора, ще мені повиробляєшся, - не стримавшись, я схопив кволого кишенькового злодія за «грудки».

- У хворої старенької гроші відібрав... Погань.

- Я не хотів. Це Ленка вмовила.

Очі дрібного злодії наповнилися сльозами.

- А ти, що як телиць на прив'язі за нею подався?

- Ні. Але вона мені подобається. Люблю її!

- М-так. Романтика. І що навіть не зрозумів, що тебе використали?

- Ні. Олена не така. Вона бойова та надійна.

- Ой дурень, - не витримав я,

- І ти, ясна річ будеш її покривати!