Розділ 17. Розчарування.

    На роботі про отриманий подарунок зізнався лише безпосередньому начальнику, Олегу Бучі. Той пообіцяв увечері понатягати у навичках водіння.

  День минув без ексцесів. Після роботи, разом  з Олегом, забрали, тепер уже мою машину зі стоянки, та поїхали кудись  до міста. Поки їхали, мій безпосередній начальник цілком щиро хвалив отриману від друга батька іграшку, але на запитання, куди прямуємо, казати не поспішав.

З подивом дізнався, що ми дісталися центру. На Пушкінську.

- І як я тут рулюватиму? - З переляком поставив животрепетне питання Олегу. – Це ж центральна вулиця міста!

- Міліціонер не повинен нічого боятися, - пихато заявив опер.

- Навчишся тут, не побоїшся мотатися всюди. Залазь на місто водія.

На ногах, що не гнуться, я перебрався за кермо.

- Поїхали.

Тремтіння в колінах вгамувати було складно. Від'їжджаючи зі стоянки, мертвою хваткою вчепився в кермо.

Машина повільно набирала швидкість.

Плетіться ззаду легковики намагалися ненав'язливими сигналами клаксонів підказати, що я не правий.

Нарешті мій кінь, керований без баштовим наїзником, під натиснув, і видав крейсерську швидкість. Десь двадцятку.

- Перемикайся на другу передачу. Час! - розминаючи в руці цигарку, заявив строгий учитель.

Я натиснув.

Клаксони перестали докучати, дратуючи мій музичний слух, за три кілометри. Рівно стільки, скільки тяглася вулиця. Я, згорнувши з жвавої траси, зупинився.

- Ти природжений гонщик, - витримавши серйозну моську, заявив Олег.

- Я ж тільки вчуся, - охриплим голосом заперечив учителю з водіння.

- Ну, я про те саме. Початківець, природжений гонщик, - впевнено заявив опер.

 - Відпочинь, і повертаємось назад до тебе додому.

- Єх, - важко зітхнувши, я знову взявся за кермо бублика.

  За годину, припаркувавши машину на стоянці, я вже входив до себе в квартиру.

Олег відмовився йти у гості, мотивуючи побаченням із дівчиною. Вимотавши за день, спати ліг, навіть не доторкнувшись до їжі.

  Вранці з огляду на позитивний досвід навчання на центральній вулиці міста, зібрався на роботу їхати машиною. Щоправда, став на дві години раніше, ніж піднімався завжди. Як - ніяк, вночі машини їздять рідко. А береженого і бог береже.

  Як не дивно, доїхав без пригод. Під'їхавши, одразу ж був змальований черговим. Почалися розмови, привітання, дружні поплескування по плечу. Я навіть загордився своїм успіхом.У кабінеті сів розгрібати матеріал, що накопичився за тиждень. Випадково зачепившись поглядом за натюрморт із приклеєних на двері фальшивих купюр. Помітив, що  зникла одна з двадцяток. Та висіла приклеєною ближче до краю, і її відсутність була майже непомітна. Дуже здивувався. Кому вона знадобилася? Перед загальним збором  у начальника, спитав у сусіда за відсутність приклеєного папірця. Той сильно зніяковів.

- Іване. Розумієш, грошей взагалі нема. Зарплату затримують, а годувати сім'ю треба.

- А кому ти її впарив? – здивувався я.

- Та на ринку, міняйлам, - махнув рукою опер.

- Ну, ти даєш, - хмикнув, з подивом дивлячись на товариша.

- Могли ж і морду набити.

Віталік щиро обурився.

- За що це мені в морду!

Ситуація мене розсмішила анекдотичністю.

-От за це, друже, нас у народі і не люблять. Пішли на планерку.

У кабінеті у начальника вже сиділи два Олександри. Бракувало лише капітана Галушка.

Коли оперативник прийшов, почалося чергове рознесення шефом.

– Валерій Павлович роздратовано ходив по кімнаті, тримаючи в руках зібраний кимось із хлопців матеріал.

– Олександр Мілов.

-Я.

Сашко номер два підвівся по струнці.

- Це хто тебе так навчав писати відмову? Зачитую. Випадок про зникнення велосипеда. Оскільки на вулиці здійнявся сильний вітер, велосипед, який біля свого під'їзду поставив громадянин Сліпченка, віднесло на кут будинку номер вісім на вулиці Блюхера. Зважаючи на те, що в даній події немає складу злочину, матеріал проходить як відмовний.

- Сашко, ти дебіл. Хто взимку катається на велосипеді за двадцяти градусного морозу? Який такий ураганний вітер, що переніс техніку на сусідню вулицю?

- Так по телевізору показували про циклон на Таїті. Я сам бачив, як машину ураганом віднесло, - насупився опер.

- Ну, там же вічне літо та субтропічний клімат. Де ти бачив у нас такі урагани? Переписати!

– Є.

Начальник нервово ходив кабінетом, думаючи про щось своє.

- Значить так. До нас на відпрацювання району надсилають кадри з управи. Потрібно ввести їх у курс справи. Раяку, займешся.

-Добре, - засмучено пробубнив я, підібравши губи. Не люблю управців. Нахабні дуже.

- Не добре, а так точно. Чекаєш, коли приїдуть гості. Вони на обід з'являться.

- Є, чекати гостей на обід, - відрапортував я.

- Так то краще. Усе. Розбираємо папери та по конях.

Я, дочекавшись своєї черги, забрав розписані на мене матеріали, і поплентався до кабінету.

  Десь у районі одинадцятої, на крутому БМВ, під'їхали два опери.

Зайшовши до діленого мною з Віталіком кабінет, представилися. Сергій та Дмитро. За звичками - справжні вовкодави зі звіриним оскалом.

Поцікавилися наявністю бомжів у районі.

- А навіщо вам?

- Треба!

- Ну, є звичайно, як їм не бути – погодився, дивлячись у вікно та погладжуючи перенісся.

- Вдень крутяться біля смітника, вночі ховаються у підвалах, де тепліше.

- О, те, що потрібно! - ствердно заявив, схожий на тхора, молодший за віком із міліціонерів.

- Проведеш, до найближчого смітника, де вони вештаються.

-Ну, добре, - знизав я плечима.

  Старший групи у розмову зі мною не вступав. З принесеної сумки переклав у шкіряну папку м'ясницький ніж, та скомандував на вихід.

Зацікавлення у розмові в мене не було. Провівши оперів у сусідній район, де були виставлені сміттєві бачки для харчових відходів, попрощався і вирушив опитувати народ за матеріалами. Увечері, повернувшись до кабінету, застав непривабливу картину.