Глава 4. Пропозиція

Приємна прохолода, і досить некомфортна твердість кам'яної підлоги, перше, що випробував на собі молодик після моторошного шторму.

- Не так я собі уявляв потойбічний світ ... - ледве розплющив очі чоловік.

Перед ним постала кам'яна печера, більше схожа на діло рук людських, чим витвір природи. Правильна геометрична форма, різноманіття невідомих формул на стінах. Абсолютно незнайома писемність. Майстерно виконані фрески із зображенням людей і звірів, що схиляються перед єдиною істотою.

Випрямивши спину, але все ще сидячи на кам'яній підлозі, молодик почав озиратися і вдивлятися в оточення дедалі уважніше.

- Храм жертвопринесення? - Розглядаючи фрески, що повторюють місцеву архітектуру, риторично почав мислити чоловік. – Це не дивно, закономірне явище у будь-якій частині світу. Чергова байка про злого чи доброго бога, якому чомусь потрібні людські серця чи душі.

Чоловік розім’яв спину, і трохи струси головою, щоб прийти до тями і відчути себе живим.

«Адже не будуть у мертвих боліти спина і голова», - заспокоювала або втішала себе людина, відомо лише йому одному.

- Така правильна і точна геометрія теж не дивує, будь вона роздільна ..., але кожна з фігур утворює іншу - більшу, і складнішу. Та й ці символи, схожі на деякі літери і слова. Ніколи раніше не зустрічав подібну мову. Може, якби я мав час і повну відсутність здорового глузду і совісті, я б і приніс у жертву пару поганих людей, - підняв погляд до стелі, де висів яскраво-червоний сталактит, чиє світіння і давало чоловікові можливість озирнутися. - Допустимо того забіяку з п'ятого класу, вічно він моє печиво відбирав. Вирішено, Патрік буде першою жертвою.

Іронічно, з театральною злістю розсміявся чоловік.

- Він помер три роки тому, наклав на себе руки, - несподівано з-за спини пролунав чистий тенор.

Від несподіванки,  чоловік який зазнав корабельної аварії, підстрибнув на місці і почав метатися поглядом у пошуках власника голосу. Пошуки були марні, нікого живого, він та не побачив і тому заговорив, все ще активно озираюсь навколо:

- Якщо ти смерть, то твої жарти до інфаркту доведуть, причому вже мертвих, - намагався сховати страх за жартами співрозмовник.

- Ці фрески, лише наочність людської дурості  та недалекості.

- Я можу й образитися на тебе смерть, я теж людина, - відступав спиною від місця перебування власника голосу. – Щодо самогубства, мені шкода це чути.

- Чи не ти бажав смерті тій людині, ще й особисто хотів відібрати її життя, щоб викликати мене. Може ти й не настільки цікавий, як я вважав, раз здатний на подібні дурниці.

- Так ти… - машинально повернувся до фрески, де зображено істоту схиляння. - Але я тебе не викликав, або я все ж таки помер, і моєї жертви достатньо? Ти мені лестиш. Моє життя не значне і дрібне, для подібного тебе, так може розійдемося, як у морі кораблі і забудемо про цю ефемерну зустріч.

- Як для людини – шукача істини, ти занадто боягузливий і недбалий у словах, - без дещиці емоцій чи роздратування, монотонно карбував кожне слово голос.

- Розмовляючи з порожнечею, я почуваюся божевільним. Якщо мій розум грає зі мною після удару головою, то я сам собі відповісти не зможу. Підсумок: вся ця бесіда – плід запаленої уяви.

- Май я фізичну форму, тобі легше буде сприймати мої слова? У чиїй подобі ти хочеш мене бачити? - Не чекаючи відповіді на перше запитання, голос, відразу ж поставив інший.

- Та хоч каменем із ротом та очима! - випалив молодик і відразу ж осікся і запротестував. - Хоча ні, так я тільки більше упевнюся у власному помутнінні.

- Я не хочу тебе квапити, для мене час не має жодного значення, але в тебе залишилося тридцять шість хвилин – земного часу, на роздуми та прийняття рішення.

- Рішення? Час? – вже повністю сховавши страх за маскою наївного балакучого дурня, молодий чоловік, схрестивши ноги сів на кам'яну підлогу. - Про що ти? Чому саме тридцять шість хвилин?

- Нарешті питання, хай і не суттєві.

Нарешті голос почав набувати обрисів фізичного тіла, хай і не того чого міг очікувати співрозмовник. Маленьке тонке та гнучке тіло, чотири лапи та довгий хвіст, гострі вуха та пара яскравих смарагдових очей. Як не придивляйся перед ним елегантно сіла кішка, звичайнісінька земна кішка. Єдина відмінність, її шерсть була неприродного яскраво-червоного кольору, схожий на той сталактит, що звисає над головами дуету.

- Єгиптяни мали рацію ... - трохи нахилив голову на бік, чоловік схрестив руки на грудях і пильніше вдивлявся в тварину. – Ваша раса вся Вища, чи ти один такий?

- Досить цієї вдаваної гри, встигнемо ще награтися в лицемірстві, - не відкриваючи пащі, відповідав кіт, лише поблискуючи смарагдовим свіченням очей, і гіпнотично розмахуючи тонким хвостом.

- Навіщо я тобі?

І секунди не минуло, як тон, голос і манера мови молодого чоловіка змінилася. На зміну потоку слів, що не припиняється, які в більшості не мали сенсу, прийшов цинічний, зрілий і жорсткий поведінковий портрет. Наче дві різні люди жили в одному тілі.

- Перш ніж я відповім тобі на це питання, дозволь задовольнити частину твоєї цікавості. Вважай це платою за вибір, який я надам.