21.12.

Втім, Корнель абсолютно чемний і навіть непогано для своєї комплекції рухається, ноги не віддавлює, ще й розмову підтримувати примудряється.

– А хто така леді Келлі? – цікавлюся при першому ж зручному моменті.

– Вас хіба не познайомили? – дивується.

– Познайомили, – поспішаю запевнити, – просто я не зовсім уявляю... чому це така рідкість, чому взагалі ніхто з правлячих будинків у нас не буває... Цікаво ж!

– Дійсно рідкість, щоб хтось із сімей Трьох Глав виходив у світ, а тим більш племінниця діючої Глави. За великим рахунком ніхто не знає навіть, де вони живуть, повний комунікаційний бар'єр: ти ніколи не додзвонишся, навіть з'ясувавши номер. Це все робиться з метою безпеки, й увійти в це коло дуже непросто.

– А нові Глави як вибираються? – питаю наївно. Кидає на мене погляд, але, мабуть, вирішує, що це лише проста цікавість, а не бажання вибитися в Глави і скласти конкуренцію незрівнянній Олінці.

– Це закрита інформація, Ямаліто, потрібно спочатку до їхнього кола потрапити.

Тобто Главами можуть стати виключно представники декількох сімейств? Так, чи що? Добре влаштувалися! Або можливі зміщення без кровопролить?

– Це складно, напевно?

– Дуже складно.

Ох, щось не подобається мені пожвавлення навколо того місця, де я Антера залишила, і музика так довго грає – набридла прямо, не кидати ж Корнеля, справді.

– Бачу, ви вже дивитесь на однолітків, – посміхається привітно, певно, й самому набридло голову до мене задирати.

– Ну що ви, – зображую збентеження, але, боюся, приховати свої побажання не вдається. Що там у мого милого сталося?

– Ви мені серце розбиваєте, так озираєтеся, – сміється Корнель. Усвідомлюю, що це мені належить його відпустити, а він вже й не знає, як натякнути.

– Дякую за танець, – посміхаюся, – не уявляєте, наскільки я щаслива, що довелося відразу ж з вами познайомитися. Ви для мене тут як батько!

А Олінка – сестричка, ага.

Розкланюється, пропонує звертатися в будь-який час дня та ночі, навіть руку цілує. Нарешті йду.

Антер

Талі в довгому смарагдовому платті і блискучих босоніжках поруч з цим низьким товстуном – така картинка карикатурна, навіть не прикро. Усвідомлюю, що вона не могла відмовитися від пропозиції, по ньому ж за кілометр видно, наскільки він тут важливий мужик і яка левова частка контролю у нього в руках. Як пощастило, що він мене відразу ж їй подарував!

А ось в крісло даремно посадила, розумію, хотіла як краще. Де це бачено, щоб раби в кріслах сиділи, вже краще б до дерева якого пристебнула.

Чи краще? Логічніше – звичайно, але ж так хоч якась турбота відчувається.

Тільки ось танцювати вони пішли, коли всі інші вже повертаються. Гаразд, я сиджу, мені розмовляти і з місця підійматися неможна.

– Вітаю.

Це моя знайома з рабського бару, не пам'ятаю, як звати. Киваю. Підходить, на підлокітник вмощується. Цікаво, не розмовляти – це взагалі не розмовляти, або можна сказати, що не можна розмовляти?

– Нудьгуєш? Йдемо до нас?

– Лайла, йому господиня говорити заборонила, – Аніта з іншого боку.

– Ось сука, – обурюється Лайла, але слова неприємно дряпають. Ямаліта ж і справді як краще хотіла. Тисну плечима.

– Так, – погоджується Аніта, – під такою ангельською зовнішністю та ще тварина ховається, нюхом чую.

Кошуся на неї. Нюх охоронниці, звичайно, добра річ. Але злість безправної рабині, яка не бачить... Та ніхто, крім тебе, не бачить. Навіщо вона прикидається?

А коли вона прикидається? Що з того, що тобі показують – правда?

Лайла кладе руку на моє плече, злегка притискається – з напівпрозорим одягом якось надміру відверто виходить, здається, знову заливаюся фарбою.

– Що, знову мучить тебе? – цікавиться.

Не хочеться казати, що господиня мене мучить. Тисну плечима.

– Аніто, може, ти попросиш? Тобі ж все можна, – Лайла.

– Прямо так і усе, – усміхається охоронниця. Поглядаю на них. Що їм від мене потрібно? Мало рабів, яким відпочивати дозволено?

«Ти хоч уявляєш собі, як ти гарний? Ти ж гарний... Хіба не розумієш, чому Аміра з Олінкою слину пускають, все забути тебе не можуть? Тому, що в тобі справжня, чоловіча краса, і мужність теж!»

Дивись, господиня, а то й насправді красенем себе вважатиму. Посміхаюся. Для чого б вона це не говорила, але ж приємно слухати.

– А що це постільний тут розсівся? – Селій підходить з дружком своїм. Стискаю зуби. Нуж бо, Аніто, будь другом, скажи йому... Каже:

– Його господиня посадила, забороняє з будь-ким, крім неї, розмовляти.

Дякую.

– Чим же ти їй не догодив? У ліжку облажався?

Стискаю зуби ще міцніше. Не можна розмовляти, нагадую собі.

– А хто йому в крісло сісти дозволив? – це вже Халір.

– Господиня, – повідомляє Аніта. Та що ж це, тебе так до кінця життя і будуть жінки захищати?

На Тарині, мабуть, так. Ненавиджу цю планету.

– Аніто, не лізь, га? – Селій.

– Пане... я просто хотіла запитати... якщо можна... Може, ви у пані Ямаліти запитаєте, може, вона Антера...

У Селія очі такі злі, що Аніта замовкає, а Лайла зісковзує з підлокітника і вважає за краще відступити подалі.

– Що, Аніто, він тобі подобається? – майже загрозливо.

– Ну... просто усі веселяться, відпустила б його з нами, а то сидить тут...

– І нехай сидить, не твоя справа, зрозуміла?

– Пробачте, пане, – киває Аніта і теж швиденько ретирується. Ти не смієш мене чіпати без дозволу Талі, я тобі нічого не роблю.

– А що, – цікавиться невисока дико руда дівка, яка танцювала з Халіром і зараз від нього не відлипає. Очі такі... нахабні, нелюдські зовсім. Цікаво, ти тепер усі не блакитні очі будеш нелюдськими вважати? – Ямаліта дійсно так з ним носиться? Вирядила як – дорожче тебе, Халір, виглядає.

– Дорожче? – гмикає Халір. – Прицінюєшся, чи що?