13

Тамалія

Тому що півдня мріяла зробити це... Боже, який же день...

Воджу руками по його плечах і спині, вже все, що могла, змастила, вже і почервоніння сходити почало, а я зупинитися не можу, як же мені це подобається... Сидить смирно, не заперечує, не можу зупинитися, не хочу, з таким трудом змушую себе.

Заглядаю в обличчя, змащую ніс і щоки. Посміхається.

– Готовий, – сміюся, злазячи, йду на камбуз сполоснути руки, повертаюся. Сидить мій задумливий, боже, якби можна було тут відгородитися від усього світу і залишитися назавжди!

Розмріялась. Не встигли доїсти і відправити брудний посуд відмиватися, як місцевий сітьовик передає дзвінок Свелли. Поки Антер накладає морозиво, вирішую відповісти.

– Прости, що відриваю, – повідомляє.

– Привіт, – киваю, – сталося що?

– Та як сказати... Селій з Халіром про тебе говорили, я до слова згадала, що ти на яхті поїхала, одна. Вони давай сперечатися, чи одна. Халір завтра їде, ти ж знаєш, так вони зовсім розійшлися. Я погодилася зателефонувати, щоб відстали, але ти не відповідала. Вони за цей час перебрали злегка, запеленгували твій комунікатор, виявили, що ти в нашу сторону пливеш, і помчали навперейми. Я намагалася зупинити, але вони повідомили, що всього лише на скутерах проїдуться. Знаю це «всього лише», ось вирішила попередити... З Халіром, буває, зовсім ладу немає, і Селій поруч із ним туди ж. Ти там не дуже психуй. Або тікай, – сміється.

Хм, непогана ідея.

– Дякую, – кажу. Антер з двома вазами морозива застиг на підході, обличчя спохмурніло. Прощаюся, відключаюся.

– Не переживай, – заспокоюю, – на борт їх ніхто не пустить. Обіцяю.

– Хотілося б, – тихо. Кидає погляд... сподіваюся, в сторону каюти, а не кімнати для рабів.

– Думаю, на абордаж нас брати не будуть, – намагаюся повернути настрій. – А сходи я прибрала.

– Так скутери ж, напевно, з гравітаційними платформами, при бажанні злетять.

– Літати над морем не можна, – посміхаюся. Додаю: – Якщо хочеш, можеш всередині перечекати.

– Якщо на борт не пустиш – не хочу.

– Я ж обіцяла, що крім нас усі залишаться за бортом, – сміюся. – Нехай на скутерах своїх розважаються. А ми втечемо.

– Куди? – запитує тоскно.

– Туди, куди вони побояться! – кажу.

Дивиться з подивом, але здається, не приймає слова всерйоз. А що, дуже навіть хороший привід зайти в заборонену зону. Загралися, не помітили... Боюся, правда, у дружків кишка тонка. Ну да нам же краще, відстануть.

Підходить нарешті, подає морозиво, посміхаюся. Я б з тобою ніколи не розлучалася, весь свій час проводила! Як же мені з тобою добре...

– Ямаліто, – вимовляє. Так, це поганий знак. Дивлюся запитально. – Як мені... поводитися? Коли з'являться.

– Нормально поводься, – відповідаю. – Не лайся з ними, звичайно. Але і раба розігрувати не потрібно. І взагалі не обов'язково тобі з ними бачитися.

– Не буду ж я ховатися, як останній... – тихо бурмоче, зупиняє себе. Щось зовсім настрій у нього впав.

– Слухай, – кажу, – вони нам сьогоднішній день не зіпсують. Як приїдуть, так і поїдуть!

Антер

– Яхту не хочеш розгорнути? – цікавлюся.

– А сенс? Всеодно не відстануть. Не бігати ж до кінця дня. Потім розверну. Нехай здивуються.

– Здивуються? – не розумію.

– Ага, – посміхається. – Антере... ну де твій настрій? Все буде добре.

– Сподіваюся, – бурчу. Тобі-то, може, і добре. А мені потім знову в медкабіны відлежуватися.

– Антере! – накликує, так і хочеться втиснути голову в плечі, ледве стримуюся. Раптом додає м'якше: – Вже де-не-де, а на своїй території зможу зробити по-своєму. Це в їхніх будинках доводиться підлаштовуватися, там, на жаль, я майже безсила. Але тут...

– І... їм не вдасться переконати вас, що з ними цікавіше?

– Не уявляю, чим їм вдалося б мене зацікавити, – сміється. Мені теж не хочеться цього уявляти. Вони вільні, свободны, багаті, та й зовні не виродки, якщо вже по совісті. Чому б їм тебе не зацікавити.

А з мене-то і взяти нічого, і не подінуся нікуди. Адже мені теж нічим тебе зацікавити.

– Знаєш що, – раптом повідомляє. – Якщо хтось з них допився до того, що розхоробриться і надумає сюди залізти, дозволяю скинути його у воду. Май на увазі: закон буде на нашому боці, вони порушили нашу територію, у тебе мій наказ.

Здається, посміхаюся. З таким підходом, нехай лізуть.

– З радістю, – відповідаю.

– Не сумніваюся, – сміється.

Тамалія

Застрибую в каюту – аналізатор прикріпити. Про всяк випадок. Повертаюся скоріше на ніс. Вдалині вже видніються дві виблискуючі на сонці точки. Навіть у бінокль дивитися не потрібно.

– Як думаєш, яка ймовірність, що в цей фарватер запливуть два випадкових водні скутери?

– Думаю, вона прагне до нуля, – Антер підходить, вдивляється в цятки пінних хвиль, що наближаються.

Мовчу, прораховую, як би краще їх спровокувати.

– Мммм, обійми мене, чи що? – посміхаюся.

– Серйозно? – перепитує з подивом.

– Схоже, що жартую?

– Просто... не розумію, навіщо вам, – трохи зніяковівши.

– Раз вже ти не хочеш ховатися, а їм неодмінно потрібно дізнатися, чи одна я... нехай відразу отримають відповідь на своє питання. І... ти не ображайся, будь ласка, що б мені не довелося сказати, добре?

– Хіба мені належить ображатися на вас, – тихо.

– Образа, вона якось не питає, що їй належить. І... ми начебто на «ти» були?

– При них теж? – цікавиться. Зітхаю:

– При них, мабуть, не треба.

Мовчу, вже вирішую, що так і не захоче обіймати. Ну, воно зрозуміло: виходить, тільки те й роблю, що використовую його в своїх розборках з «панами». Але ні, раптом кладе долоню на талію, трохи посуває мене, береться за перила обома руками, так, що я опиняюся між ним і бортом. Теж беруся, відчуваю дотик, подих... Як в такій ситуації зосередитися?