Раб. Книга 4. Грані довіри

3

Тамалія

– Знати не хочу! – обурююся.

– А даремно! Такі речі краще знати.

– Ти краще скажи мені, чому у Аміри будинок такої дивної форми, – питаю. Не сподіваюся, звичайно, щось розумне почути, але хтозна. Та й Антера звати зовсім не хочеться. – Це мода така, чи що?

– Параболоїд? – вимовляє так природно, ніби ось тільки з університету вищої математики, чим вводить мене в легкий шок. – Так це ж...

Збивається, раптом замовкає:

– Вибач, не можу розповідати.

– Чому? – беру себе в руки, розігрую наївну цікавість.

– Ну, це пов'язано з Головами, знають лише сім'ї, які до них наближені.

– А Аміра що, наближена?

– Ну, вона там... пов'язана зі службою по затриманню рабів...

– Невже? – дивуюся. – А по ній і не скажеш.

Міркую, чи розкручувати Олінку на інформацію, чи це небезпечно, хіба мало, кому пробовкається. Напевно ж хтось непомітно розпитує, знаю я, як контррозвідка може працювати.

– Вона колись у молодості начальницею, чи що, була якоюсь, я точно не знаю. Багато зв'язків залишилося, у своєму відділі досі на всіх страх наганяє.

– Але у вас же будинок нормальний, – кажу. – А ви ж, напевно, більше наближені!

– Причому тут будинок? – відмахується Олінка. – Звичайно, ми наближені, тато часто... Літо, я не можу... – нервово обводить язиком губи, піднімає з землі і починає смикати батіг. – Тато суворо попередив, якщо проговорюся...

– Ну і що він тобі зробить? – знизую плечима.

– Рабів відбере... і взагалі... Раптом ти колись передумаєш і вирішиш виїхати, а це... ну... тільки для тих, хто тут живе.

– Це «секрет», без якого не стати аристократкою?

– Не знаю, – тисне плечима.

– Він стосується тільки жінок? – все-таки ризикую. Зрештою, це Келла мені загадочку загадала, от нехай і пояснює контррозвідці.

– Та ні... Ну поклич Антера!

– Ти мені нічого не розповідаєш, а я повинна раба звати? – дуюсь.

– А ти мені раба не даєш, – дорікає. – Позич Антера – розповім!

– І тато злитися не буде? – хмикаю, серце кров'ю обливається. І чому я знову повинна вирішувати, чим пожертвувати?!

– Буде, – зітхає. Кидає тужливий погляд на будинок, здається, Антера їй хочеться більше.

– А якщо покличу – розкажеш? – наважуюся.

– Поклич!

– Розкажеш?

– Позичиш?

– Ні! Можу покликати, але ти обіцяла не чіпати! – боюся сильно наполягати, у мене ж «цікавість», а не «професійний інтерес».

– Не буду, – на все згодна, але не віриться щось.

– Антере, йди сюди! – кличу.

– Дивись, не залети, – радить подружка, – понести від раба – ганебніше немає, і дитина залишиться рабом, навіть якщо заміж вийдеш, термін вираховується, аналіз, перевірка на мутації, всі діла...

– Знаю, – огризаюся, – не маленька.

Хто б це мене на завдання відпустив, не забезпечивши протизаплідними найкращої дії. Зайві проблеми агентам ні до чого. Хоча, чесно кажучи, позиція не дуже зрозуміла: чому це аристократка не може залишити собі дитину, яка різниця, від кого? Гаразд, в законах потім ще пориюся.

Хмикає, мовляв, а веду себе як маленька, цяцьку забрала і в загальну пісочницю не віддаю.

– Ти коли друзів запросиш басейн обмити? – бовтає ногою у воді.

– Бач, як вийшло. Може, вже після поїздки?

– А сьогодні що заважає?

– Збиратися потрібно, готуватися.

– Завтра зберешся, – відмахується.

– Гаразд, – погоджуюсь. – Хочете – заходьте сьогодні.

Так навіть краще, випроводжу їх скоріше під приводом зборів. Зате відстріляюсь. Куди б Антера відправити?

Радість моя перевдягнута з дому виходить, штани як добре сидять, футболка всі рельєфи підкреслює, який же ти в мене... В душі щось таке піднімається, хочеться встати назустріч, пригорнутися міцніше. Господи, відчути ще раз твої губи... Якось серце зовсім не до місця калатати починає.

Хоча краще б паранджу вдягнув, чесне слово. Але так є надія, що Олінка роздягатися не змусить.

Ну її до біса, психопатку, може, вона нічого не знає, просто дражниться? Хоча, дуже вже швидко відреагувала.

Антер наближається, зупиняється на належній відстані.

– Кликали, пані? – запитує шанобливо.

– Ти що собі дозволяєш? – бризкає слиною Олінка. – Як з господинею розмовляєш?!

– Олінко, все нормально, вдома я йому дозволила, – зупиняю.

– Та він у тебе так і зовсім розучиться на коліна ставати!

Якщо б! Я була б щаслива. Нехай скоріше розучиться!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше