Розділ 3. Контрасти Пекла

Навіть якби я нічого не змогла дізнатися від Еллі та Меллі, клянуся, безперечно при першому лиш погляді на місце, в якому опинилася, здогадалася б, де знаходжусь.

Шосте Коло! Потужність і влада його просочувалася навіть у повітря, яким я дихала.

Шосте Коло було світлим та просторим, з лабіринтами довгих широких коридорів у різних напрямках. Білі стіни прикрашали картини в срібних рамах, підлогу вкривали товсті червоні килимові доріжки, а на дверях, що вели до кабінетів, котрі тяглися ланцюжком, висіли срібні таблички з іменами архідемонів та їх особистими штабами.

Я знала, що на Шостому Колі колись було дванадцять архідемонів, але ходили чутки, що штаб Романа та штаб Люцифера вели ворожнечу, котра закінчилася падінням останнього.

Тепер на останнє вакантне місце претендували безліч демонів з різних штабів і навіть Кіл.

Я мовчки йшла за Хазал низкою коридорів, де іноді миготіли дверцята білих ліфтів. Що чекає далі, навіть не припускала. Демони, котрі зустрічалися на шляху, з цікавістю поглядали на мене і з побоюванням на Хазал. Нарешті звернувши у ще один коридорний поворот, ми зупинилися біля білосніжних дверей зі срібною фурнітурою та табличкою «Штаб архідемона Романа».

Серце підстрибнуло. Невже так легко потраплю до заповітного штабу? Ставлячи собі це питання я й не припускала, що справи набагато складніші.

Кабінет штабу складався з трьох суміжних між собою великих кімнат. У першій, де я опинилася, стояли три скляні столи з новенькою комп'ютерною технікою, мобільними та дротовими телефонами й безліччю пультів, а на центральній стіні висіли десятки плазмових телевізорів з прямою трансляцією різних катастроф у Світі Живих.

Заглянувши до сусідньої кімнати, я побачила схожу картину: великий дерев'яний стіл з кількома моніторами, на яких, подібно до матриці, пливли якісь записи на синьому тлі. До третьої кімнати Хазал мене не допустила. Вона кивнула сісти в одне з комп'ютерних крісел, а сама присіла за один зі скляних столів. Я виконала її німий наказ і стиснула руки на колінах.

— Сафіро, послухай одну річ. Вийшло так, що одного разу, після людської смерті, я потрапила в Пекло і вже ні на що, окрім кар'єрів на Першому Колі, не сподівалася, але з'явився один хлопець, якому я зобов'язана всім, що маю. Він витяг мене з вічної каторги та подарував можливість потрапити до Романа. Я використала цю можливість сповна і, як бачиш, маю вагомий голос тепер. Побачивши тебе, відчуваю потребу зробити те, що для мене зробив мій друг. Я дам тобі шанс потрапити до цього штабу, але маєш зробити все можливе і неможливе, аби тут опинитися. Набрано п'ять Пропащих, ти шоста. Між вами буде боротьба та боротьба нерівна. Якщо вистоїш — місце твоє і ти не пошкодуєш. Якщо ні, я нічим вже не допоможу.

Я розуміла, що хочуть від мене, чудово розуміла. Волею долі вибір Хазал впав на мене і я не могла не вхопитися за той шанс.

— Що маю робити? — запитала я.

— Прояви себе. Покажи, що сильна, що розумна, що можеш стати в нагоді штабу. Що ти — особлива. Поки що з особливого в тобі лише ім'я, — відповіла стримано Хазал.

— Я зрозуміла тебе, — мій мозок гарячково працював, намагаючись витягнути на поверхню хоч якусь свою особливість, але її не було.

— Раніше, зовсім донедавна, Заблукалі Душі, ті, всередині яких застряг уламок людяності в момент переходу у Світ Мертвих, були на вагу золота, але зараз — ви ніщо. Пил і не більше. Заборона на Заблукалих і в Пеклі, і в Раю більше не діє, — Хазал у задумі крутила в пальцях товсту дерев'яну печатку з емблемою змії з лускатим хвостом, вкриту засохлою кров'ю.

— У мене немає здібностей до чогось, але я стану першокласним солдатом вашого штабу. Їхня робота — притягнути в Пекло якомога більше Душ: і безневинних, і грішників. Я обіцяю, що це зроблю. Землю гризтиму, але потраплю до штабу,  — гаряче зашепотіла я, до крові встромляючи брудні зламані нігті в шкіру долонь.

— Сподіваюся, що не помилилася в тобі, — відповіла Хазал, хоч моя тирада її навіть не зворушила. — А тепер повертайся назад на Друге Коло і нікому ні слова про нашу розмову, інакше вона буде марною.

Я кивнула й мовчки покинула кабінет.

Прямуючи до найближчого ліфта, за спиною зненацька почула уїдливі смішки. Різко повернувшись, помітила трьох дівчат, одягнених у шкіряні штани та топи на шнурівці. Дуже схожі між собою: з виразними очима та пухкими вустами. Як на підбір: брюнетка, блондинка та рудоволоса. Безперечно, демонеси-спокусниці, майнув мені здогад. Вони обійшли мене, перешкоджаючи подальшому шляху.

— Ти що забула на Шостому Колі, обірванко? — дзвінким голосом запитала одна з них — пишна брюнетка.

Дві її подруги розреготалися.

— Вас не стосується, — якомога спокійніше відповіла я, намагаючись обійти їх, але демонеси вирішили пограти зі мною в кішки-мишки.

— Ти на нашій території і це дуже нас стосується. Якщо почнеш брехати, що з якогось штабу, ми не повіримо, — звела брова друга панночка — рудоволоса бестія.

— Карло, що ти пояснюєш, її слід відвести до провідника і нехай поверне на потрібне Коло, — подала голос третя демонеса-блондинка.

— Якщо вона на Шостому, її провів якийсь демон, Дюссо, — Карла повернула голову до подруги.

— Хто притягнув тебе сюди, неподобство? — Дюссо підійшла до мене впритул.

Я позадкувала, але врізалася спиною в Карлу. Вона схопила мене за плечі та з силою стиснула. Я пам'ятала слова Хазал — ніхто не мав знати про нашу розмову, інакше мені ніколи не бачити штабу Романа. Я могла стерпіти все, що завгодно, але не це.

— Не скажеш? — Дюссо направила на мене вказівний палець з гострим, як бритва, нігтем.

— Я нічого не зобов'язана вам говорити, — відповіла я, стискаючи щелепу.

— Карло, Бей, ви це чули? — Дюссо гортанно засміялася.

— Відпустіть, — я вирвалася з чіпких рук Карли і побігла до ліфта, чуючи їхній зловісний сміх за спиною.

Тільки вставши поряд з ліфтом, дозволила собі віддихатися. Немов виринувши з туману, провідник мовчки відкрив переді мною ліфт і я, пройшовши всередину, притиснула зап'ястя зі своїм браслетом до спеціальної системи визначення. На маленькому моніторі висвітилося Друге Коло й кабінка ліфта помчала вгору.