5

Першу кого Мирослава зустріла переступивши поріг школи, була її найкраща подруга, вчителька молодших класів Ярина. Життєрадісна щебетуха з вдачею невгамовного живчика та гострого перчика, вона налетіла на жінку мов тропічний тайфун на беззахисний кораловий атол. Не встигла завгосп й привітатися, як нестримна веселуха жваво затарахкотіла:

– Доброго ранку, дорогенька! Ти уявляєш, мій Богданчик не забув, що сьогодні день всіх закоханих. Подивись які гарні сережки мені подарував зранку. Правда вони пречудові?

Ярина продовжувала хизуватися прикрасами які презентував їй коханий і не підозрюючи, як кожне її слово, гострими шпичаками втикаються в серце Мирослави. Вона ж бо сама ніколи не отримувала несподіваних сюрпризів на свято Валентина. Покійний чоловік при житті ніколи не відзначався особливим романтизмом, вважаючи такі урочистості надуманими та несправжніми. Після ж його трагічної загибелі не стало й кому робити неждані приємності жінці.

Та біс з ним, з цим святом Валентина, невдоволено думала завгосп, швидко прямуючи шкільним коридором до свого крихітного кабінету. Стільки років обходилася без всяких подарунків, якось проживу й тепер без них. Хоча невеличкий осад образи на померлого чоловіка в душі вдови все ж залишився. Знала ж бо, що він любив її щиро, віддано й пристрасно, та от на такі милі для кожної жінки дрібнички, у судженого фантазії чомусь ніколи не вистачало.

В кабінеті, Мирослава витягла з шухляди столу теку з документами, й почала складати табель зарплати кочегарів школи. Виходило сьогодні це в неї не надто вдало, бо думки завгоспа були далекими від цифр і розрахунків яким вона безуспішно намагалася зараз дати лад. Пам'ять настирливо підкидала жінці мальовничі картини з минулого, владно повертаючи її в роки юності, яких уже на жаль нікому не дано повернути.

В ті часи Мирося була вельми вродливою і доволі популярною дівчиною на селі. Мала тоді чимало залицяльників. Вистачало і різноманітних подарунків, які вона отримувала від своїх кавалерів ледь не щодня. Правда до всього цього юнка ставилася здебільшого легковажно та несерйозно. Недолугих парубків брала на кпини, зарозумілим – призначала побачення на котрі й не думала з’являтися, особливо настирливих могла навіть вгамувати й міцним слівцем.

Сашко не відносився ні до однієї з цих груп. Він був тим юнаком у якому гармонійно поєднувалися статечна серйозність з веселою нерозважливістю, добра вдача і непохитна рішучість, здорова прагматичність і дитяча наївність. Високий, стрункий, чорнявий, з незмінною посмішкою на смаглявому обличчі, хлопець користувався неабиякою увагою в місцевих дівчат.

Подобався він і Миросі, хоч дівчина ніколи не упадала за парубком. Все вийшло якось само собою. На одній з сільських дискотек юнак підійшов та запросив її на повільний танець. Вони протанцювали кілька танців поспіль, після чого Сашко провів Мирославу додому і з того вечора вони й почали зустрічатися. Півроку майже щоденних побачень дали свої передбачувані паростки, вони покохали одне одного і незабаром парубок запропонував дівчині вийти заміж за нього. Мирося погодилася, вони зіграли весілля і стали сім’ю.

Подальше заміжнє життя молодої жінки було насиченим та різноманітним. Всяке у ньому траплялося. Миттєвості радості і щастя нерідко поступалися місцем хвилинам смутку та печалі, сонечко вдачі та успіху траплялося застеляли хмари поразок і розчарувань, а веселий усміх бувало змінювався й гіркими слізьми. Найкращими незабутніми подіями для Мирослави стало народження її двох синів, а найтрагічнішою була лиховісна звістка про загибель судженого на будівництві закордоном.