2 розділ

Богдану здавалося, що за той тиждень,  коли він несподівано прославився, зможе звикнути до однооких монстрів, які висотували з нього життєву енергію. Проте виявилося, що страх нікуди не подівся. Після його згоди брати участь у проекті «Супермаг» відразу два чудовиська переслідували хлопця на кожному кроці.

Зір операторів обмежувався шоломом. Він замінив допотопні важкі кінокамери, через які в минулому у багатьох були проблеми зі спиною. В результаті вже знайома йому журналістка постійно спрямовувала двох операторів, вказуючи, що знімати і як. Але трьома людьми знімальна група не обмежилася, за операторами ще бігав хлопець із волохатою палицею, яку ласкаво називав дохлою кішкою. Всі його називали Звуковик. Він був зовсім молодий, можливо всього на рік-два старшим за самого Богдана, але вже встиг відростити ріденьку цапину борідку. В руках він тримав не швабру, як спочатку здалося Богдану, а мікрофон, прикритий під вітрозахистом.

Звуковик постійно був у навушниках і здавався відірваним від світу цього. Він якщо не працював, то слухав музику. Богдану здалося, що цей хлопець недбалий у своїй роботі, але кілька разів той у найдрібніших подробицях переповів розмову людей, які стояли бозна-де від знімальної групи. Ось тоді Богдан перейнявся повагою до хлопця в навушниках з його дохлою кішкою.

Керував же всім знімальним процесом режисер, колоритний такий дядько з вистриженим ірокезом. Спочатку зачіска замислювалася у вигляді козацького оселедця, але в процесі стрижки, видно, щось пішло не так. Сержіо (як його називала вся команда, хоча Богдану він представився Сергієм) контролював кожну деталь у кадрі, розставляв всіх і все у відповідності зі своїм внутрішнім баченням. Часом було складно встежити за стрімким потоком його думок, але як віртуозний диригент, він умів одним кивком, поглядом чи ледь помітним жестом рухати співробітниками в потрібному йому напрямку.

У перший же день після підписання угоди з каналом, вся ця компанія наскочила до Богдана додому, пробралася в школу і навіть побувала в його спортивній секції. Журналістка засипала його запитаннями: «Що любить?», «Чим цікавиться?», «Ким хоче стати?» Питала про друзів і ворогів, чи є кохана дівчина. Жодна відповідь Богдана її не влаштовувала. Вона немов шукала чогось скандального, за що можна було б зачепитися, але життя хлопця було цілком звичайним. Директор хвалила Богдана, мовляв гарний хлопчик, відмінник і гордість школи. Тренер звеличував його завзятість і борцівські навички. За словами сусідів (позаяк мати Богдана була у від’їзді, а батько давно помер), з матір’ю у хлопця були настільки трепетні відносини, що журналістка про себе фиркнула і прозвала хлопця «маминим синочком». Книги, які він читав – радила мама. Спорт, яким він захоплювався, теж вибрала вона. Здавалося, що син кроку без неї не ступить. І косу навідріз відмовився обрізати, тому що це страшенно засмутить матір.

– Не дай, Боже, в такого закохатися, – прошепотіла журналістка на вухо одному з операторів, коли вся знімальна група разом з Богданом сіли в мікроавтобус, повертаючись в офіс телекомпанії.

– Та отож… Не дивно, що парубку вже вісімнадцять, а дівчини ще не було. Ясно, що це Едипів комплекс.

Вони шушукались усю дорогу, смакуючи виловлені деталі його життя, переконані, що юнак, сидячи на передньому сидінні біля водія, їх не чує. Та Богдан ловив кожне слово навіть крізь звуки музики з радіоприймача. Ця здатність з’явилася нещодавно і зненацька, тому він ще не встиг до неї звикнути.

Якось перед сном Богдан подивився випуск новин про двох викрадених дочок посла, і тієї ж ночі побачив мальовничий сон, в якому дізнався, хто й де переховує дітей. Списавши все на надмірну вразливість, він спробував забути нічне видіння, та заплакані й налякані діти стояли у нього перед очима весь день. З настанням темряви він боявся заплющити очі, щоби знову не узріти те жахіття. Це було настільки реалістично, що Богдан не витримав і зателефонував у поліцію.

І тут почалось. Усеньку ніч його мучили допитами. Дітей знайшли саме там, де він вказав. Викрадачів заарештували, та підозрювали й Богдана – ніхто не вірив у його віщий сон. Юнак сотню разів твердив, що не причетний до викрадення, як би на нього не тиснули. Врешті-решт, після ретельного розслідування, та підтвердження справжніми викрадачами його невинуватості, Богдана відпустили. Здавалося б, все закінчилося, та тут налетіла преса.  

Кожна людина мріє про свої п’ять хвилин слави, як визнання якихось своїх заслуг. Але Богдан, прокинувшись знаменитим, швидкісним ліфтом спустився в самісіньке пекло. Йому телефонували із усіх можливих видань і телекомпаній; стукали в двері відвідувачі, уявивши, що він великий маг і чарівник, і здатен захистити їх від усіляких напастей і вилікувати від найрізноманітніших хвороб.

Навіть знайомі і друзі не давали проходу, прагнучи почути з перших вуст розповідь про подію зі всіма подробицями. Тому, коли Богдану запропонували взяти участь у проекті і пообіцяли, що в обмін на ексклюзив огородять від інших мисливців за сенсаціями, хлопець одразу ж погодився.

Він переночував у готелі, оплаченому каналом, а в понеділок з’явився в павільйон, де знімався проект «Супермаг». Все було нове і страх як цікаве.

Насамперед хлопця оточили юристи, підсунули якісь папери, мовляв, стандартна угода, що він дає дозвіл на знімання. Переконали, що це лише формальність. Богдану не вдалося докладно прочитати документ, бо він відволікався то на декораторів, то на знаменитостей, яких тут вистачало, а чоловіки в костюмах дуже поспішали, своїм виглядом показуючи, що вони люди зайняті, а він їх дуже затримує. Хлопцеві соромно було зізнатися, що раніше він ніколи не підписував документів. А зайвий раз згадувати вголос відсутню маму зовсім не хотілося, він і так завдяки журналістці здобув недобру славу. Отож юристи отримали його заповітний автограф і миттєво випарувалися.