Прийшов, побачив, і пішов.

Супермаркет. Каса. Безкінечний потік людей з візочками повними продуктів, здається, не закінчиться ніколи. 

Дії касира, що працює неперший рік, вже доведені до автоматизму. Танюша інколи порівнювала себе із працівником заводу конвеєрного виробництва. Тільки вона, окрім сканування штрих-кодів, ще веде діалог з покупцями і відповідає за касу, та й «недостачу», як не крути, а «спишуть» з усіх касирів, у тому числі і з неї.

У день вона бачить сотні людей, але деякі з постійних покупців їй запам'яталися. Ось, як цей чоловік у діловому костюмі. Літо. Серпень. Невже йому не спекотно? Мабуть, багато платять. Щасливчик.

Інколи Танюша відчувала деяку прикрість і смуток, що вона працює на такій не престижній роботі. Хотілося бути якоюсь вчителькою чи лікарем, тим кого вчать поважати ще зі школи. Але цей, скажімо так, сором, зник з роками монотонної праці. Та й касири також потрібні, хіба, що всі будуть самостійно сканувати штрих-коди і розраховуватися пластиковими картками на виході(у їхньому супермаркеті таке вже є на першій касі). Але робота поки що є, а безробітних – багато, і якщо вона тут не працюватиме, то на її місці буде один з тих безробітних. 

Безробіття жахало Танюшу. Вона боялася, що її ніхто не візьме на роботу, а таке існування неабияк пригнічувало.

Нарешті оголошують про закриття супермаркету і останні покупці поспішають до каси. Танюша виправляє задерев'янілу спину і вертить дупою на кріслі, зручніше вмощуючись у ньому. Останній ривок.

І, ось, нарешті останні три покупця поспішають додому. А вона повинна ще перерахувати і закрити касу. Лише тоді Танюша по-справжньому закінчила робочий день.

У смартфоні декілька пропущених від подруг, а Наталка навіть лишила повідомлення у вайбері:

- Привіт! Прикинь, моя свекруха тобі жениха знайшла. 

Танюша ледве не розлила каву, яку пила разом зі своєю колегою, а по сумісництву – подругою Мариною.

- Що там в тебе таке? – здивувалася подруга.

- Та... Наталка пише, що її свекруха мене комусь сватає.

- Знаєш, я б Наталці не довіряла. – сказала Марина, згадуючи, як її секретний секрет, ще в студентські роки Наталка подругам також по-секрету розповідала. Соромно було і образливо...

- Так... Ти це вже говорила. Не хвилюйся за мене. І Наталка балакуча, але не зла.

- Ага, просто підла баба і все! – сплеснула в долоні Марина. 

- Ніна Матвіївна казала те саме... – весело пробурмотіла Танюша.

- Яка Ніна Матвіївна? 

- Це одна бабуся з якою я нещодавно познайомилася.

- То ти вже з бабками дружиш? – зареготіла Марина. – Мабуть, усім вже кісточки перемили? Хоч під під'їздом не сиділи?

- Ми по телефону розмовляли!

- А мене вона якось називала? – з цікавістю запитала Марина, а Танюша округлила свої очі від здивування. – Бачу по очах, що так.

- Ні!

- Не бреши! Я тебе знаю! – пригрозила Марина.

- М...мужиком...

- Мабуть, що в штанах завжди ходжу і коротка стрижка? – перепитала Марина, а Танюша, не дивлячись в очі збрехала:

- Так.

- Звісно, старі бабки ходять в довгих спідницях... Ні, ти не думай! Ти ж не завжди одягаєш довгі спідниці?  У тебе є і штани, і міді-спідниці.  

- Та нічого... Я одягаюся нормально. Але занадто товариська.

- Скоріш, неперебірлива у виборі подруг. – виправила Марина, але, побачивши ображений погляд подруги, виправилася. – Ну, не зовсім  вже так. Але ти умієш бачити в людях лише хороше, і... не дивишся на зовнішність, вік і... щось ще там... Ну, ти зрозуміла? – плеснула по плечі подруга.

Марина завжди була чесною і доброю, але доля змусила її загрубіти. Перший хлопець, з яким у неї був секс грубо з нею себе поводив і кинув її. Це по-секрету дівчина розповіла тодішній подрузі-Наталці. Після цього всі знали, що Марина у свої вісімнадцять «досвідчена» у цих ділах. Наталка, якій подобався такий собі Сергій, що частенько придивлявся до Марини, розповіла йому, що та не має ніякої гідності, бо дозволяла із собою погано поводитися. Наталка думала, що хлопець захоче бути першим у всіх відношеннях і не подивиться на Марину. Але він пошкодував її і навіть хотів поговорити з нею про пережитий біль. Але це її біль!? Вона сама повинна була цим поділитися з тими, з ким вона вважає за потрібне!

Наталка довго вибачалася, як і колись за попередні свої вчинки. Але цього разу Марина вирішила її «послати» і більше не дружити. Вони лишилися простими «знайомими», що інколи вітаються один з одним і присилають вітання на день народження в соціальних мережах.

- То, що там за мужик? З яким тебе сватають? – поцікавилася Марина, слідуючи за Танюшою до виходу із супермаркету.

- Не знаю... Треба передзвонити...

- Мабуть, якась дуже потрібна людина для їхньої сімейки. Якийсь начальник? Вони люблять з такими товаришувати. – гірко посміхнулася Марина, яка жила з двома дітьми в гуртожитку.

- Я не хочу бути утриманкою. – захитала головою Танюша.

- Знаєш, дітей важко ростити самій, а життя може не скластися не лише з багатим. – порадила подруга з власного досвіду.

Марина колись була одружена. Її чоловік був на п'ять років старшим і працював мерчандайзером. Жили вони небагато(єдине, що нажили – це кімнату в гуртожитку, яку він лишив Марині після розлучення). У їхньому шлюбі народилися двоє синочків. Але чоловік зрадив її, а Марина не стерпіла зради і подала на розлучення. Вона не хотіла навіть чути його виправдання про значну вину алкоголю в даній ситуації. Ображений чоловік після цього не захотів навіть провідувати своїх же дітей. І Марина, перебуваючи у висококультурному шоці, не могла повірити з яким козлом вона весь цей час жила.

- Марина?

- Що?

- А, ти не хочеш вдруге одружитися?

- Що!? Ні! Ні.

- Чому?

- У мене є діти. І ці всі пошуки принца на білому коні і побачення потребують багато часу. А у мене діти: уроки, гуртки, ігри та інколи ГРВІ. 

- Я можу з хлопцями посидіти. Все ж таки Ромчик - мій похресник.

- І, що, завжди сидітимеш? Якби, у мене були б живі батьки, то, може, я б знову ризикнула, але... Знаєш, коли є діти, то ти вже не можеш думати лише про себе.