7.

Гнат мовчки дивився на тіло Юрка, а в голові роїлись думки:

«Як дивно? Ще кілька миттєвостей тому він був грізним забіякою. Тим, хто ображав мене на протязі одинадцяти років. Був сильним, самовпевненим і зверхнім. Він був, насправді, огидною людиною. А тепер? Його бездиханне тіло лежить у брудній калюжі в неприродньому положенні. Вже немає тієї зарозумілої зверхності, немає відштовхуючої бридкої усмішки. Його немає. Більше ніколи Юрко не подивиться на мене криво, не обізве, не ударить і не образить».

У Гната на очі виступили сльози. Ні він не жалкував про те, що трапилось з Юрком. Навпаки. Хлопець відчув полегшення. Так ніби важезна кам’яна глиба упала з його плечей.

«Продовжуємо»? – завібрував смартфон.

«Навіщо мені ніж»?

«Побачиш».

Гнат покрутив ним у руці, зважив його, злегка підкинувши, натиснув кнопку і лезо сховалося в рукоятку.

«Так», – набрав він іншою рукою текст на смартфоні.

Посилання на геодані прийшли миттєво.

Гнат промок до нитки, але прямував до вказаного місця. З кожною хвилиною хлопець усе більше впевнювався, що так буде краще. І для нього, і для Галі, і для світу загалом. За якийсь час ніхто й не згадає про трійку покидьків, не помітить їхньої відсутності. Так, як світ не помічав його самого, його страждань і поневірянь. Нікому не було діла до того, що з якогось хлопця, з надлишком ваги, знущаються. Ніхто і не думав якось це припинити. Усім було байдуже. Мало того, тисячі людей насолоджувались, записаними на відео, знущаннями.

«Покидьки. Вони це заслужили»

Хлопець зупинився під ліхтарем і витягнув з кишені смартфон, щоб перевірити правильність свого шляху. Все вірно. Він прийшов на місце. Не встиг Гнат, як слід роздивитись, як побачив постать, що швидко наближалась. Чоловік мав би пройти повз, але раптом зупинився і придивився до хлопця.

–Свинко? Це ти?

Це був Тарас.

Гнат опустив голову і почав переминатись з ноги на ногу, ховаючи очі.

–Якого біса ти тут робиш, придурку? На мене чатуєш? Ха. Тобі, йолупу мало? Хочеш ще? – Тарас штовхнув хлопця. – Чого мовчиш? Язик в задницю запхав?

–Ні, – пробурмотів Гнат.

Він розглянувся навколо, очікуючи, що ось-ось з’явиться незнайомець і уб’є Тараса. Але сподівання були марними. Хлопець уже двічі отримав по вусі, а рятівника не було.

–То що? Можу тобі твого жирного носа трохи порівняти. Хочеш? – Тарас вхопив Гната за комір.

Хлопець часто дихав, а слова й взагалі не міг вимовити. В горлі пересохло. Ні краплинки слини.

Ще один удар в щелепу. Не сильний. Знущальний. Але біль відбилась у скроні. Гнат намацав у кишені холодну металеву рукоять. Ненависть переповнила його. Хлопець витягнув ніж і натиснув на кнопку. Гнат не вагаючись ударив. Він не особливо цілився, та все ж гостре лезо легко увійшло в плоть. Тарас схопився за бік і подався назад. Кров, яку розмивали краплі дощу, просочилась крізь пальці. Вперше Гнат побачив панічний страх в очах Тараса.

–Ти що витворяєш?

Та Гнат не зважав на запитання. Натомість вдарив ще раз, а тоді ще. Тарас застогнав і кинувся втікати. Але на довго сил йому не вистачило. За сотню метрів він заточився і впав. Тарас повз, залишаючи за собою слід із крові. Гнат з насолодою дивився на страждання свого одвічного ворога і наближався.

–Не треба! Вибач! Вибач мені! – благав Тарас.

Він намагався набрати номер на смартфоні, але пальці уже не слухали його.

Гнат усміхався. Нарешті він отримував насолоду від зустрічі з Тарасом. Вперше у житті. А за мить отримає ще більшу. Без зайвих емоцій, Гнат сів поверх Тараса і завдавав удар за ударом, поки той не перестав рухатись.

«Так ось, як це бути сильним, бути мисливцем, а не жертвою. Їх немає. І тепер ніхто не образить мене. Я не дозволю цього».

Хлопець йшов дощовою ніччю додому. Він не думав, що буде завтра. Не мав бажання. Хотів побачити Галю. Її обличчя заспокоїло б його. Кому-кому, а їй він зможе розповісти усе. І вона його зрозуміє.

Гнат сів на лавку поруч з під’їздом Галі. Він витягнув смартфон і набрав номер. Її голос був схвильованим, вона переймалась за нього і обіцяла вийти за кілька хвилин.

«Молодець. Ти це зробив», – прийшло повідомлення.

«Так. Все закінчено».

«Ще ні»!

«Тобто».

«Вона обманює тебе».

«Ні. Це маячня».

«Вона не кохає тебе. Вона з тобою лише через жалість. Запитай у неї».

«Так не може бути. Вона мала б залишитись зі мною».

«Але у неї є хлопець. Ти бачив. Гра має бути закінчена».

–Привіт! – вибігла на двір Галя, закутуючись у куртку.

–Привіт.

–З тобою усе гаразд? Чому ти сидиш під дощем?

–Сядеш поруч?

–Так. Тебе знову образили тих три придурки?

–О, ні. Скажи, ти зустрічаєшся з кимось?

–Так, у мене є хлопець, – здивувалась Галя.

–Не може бути, – Гнат схопився за голову. – А, як же я?

–Ми друзі. Ти мій найкращий друг, – вона обережно поклала руку на його плече.

–Не потрібно, – відсахнувся Гнат. – Не чіпай мене.

–Вибач, – вона була налякана. – Ти не в собі. Може я піду?

–Скажи, ти могла б мене покохати?

Галя мовчала. Гнат вхопив її за зап’ястя і потягнув. Вона не мала сили пручатись. Хотіла вигукнути, але хлопець притиснув її обличчя до себе. Вона била його руками, та він не реагував. Гнат плакав, відчуваючи, як життя виходить з неї. Врешті вона обм’якла. Тільки зараз він зрозумів, що накоїв. Хлопець заридав, намагаючись повернути дівчину до життя. Але, ні непрямий масаж серця, ні дихання рот в рот, не дало результату. Галя померла.

Під час усіх цих намагань, телефон Гната вилетів з кишені. Екран засвітився, коли прийшло повідомлення:

«Гру завершено».