Ресторанна історія

Ресторанна історія

Артем був не звичайним грабіжником. Він не хотів стріляти. Він хотів, щоб вистрелили в нього.

І щоб куля не жаліла, даючи шанс на порятунок. А виконала свою роботу справно.

Неонова вивіска. Назва ресторану "Ирій".

Артем сидить на лавці навпроти закладу і вагається.

Сьогодні вже був банк, пошта, потім контора швидкозайму. Усюди він не наважувався дістати пістолет.

Тепер у нього є банківська картка, підписка на "Сад та город" і кредит.

Щось всередині нього чіплялось за життя. А можливо це був просто страх. Так, він нікчемний боягуз.

Артем встав, злий сам на себе, і сліпо пішов до вхідних дверей. Сліпо, бо він глушив волання внутрішнього голосу. Ліпив з себе бездумну тварину.

Навколо ресторану багато дорогих машин. Де машини, там гроші. Де гроші, має бути пістолет. Багатьки люблять захищати свої гроші. До крові, до смерті.

Смерть – це те, що наповнило б сьогоднішній день сенсом. Артем був би відмінником. Застреленим відмінником.  

Він різко відкрив вхідні двері, зробив рішучий крок і застиг.

Всередині було тепло, гучно грала музика. Люди за десятками столиків про щось торохкотіли, створюючи гул.

Артем тримав пістолет у кишені куртки. Палець лежав на курку.

"Треба стріляти".

Ззаду грюкнули двері і Артем від несподіванки ледь не прострелив собі ногу. Можливо і статевий орган заразом.

Можливо це було б на краще. Тоді окрім ідіота ніхто не постраждав. Особливо популяція.

- З вулиці дме, юначе. Проходьте у залю, - над правом вухом немов гнійна муха продзижчав офіціант.

Артем озирнувся і незчувся як чоловік середніх років з акуратними, а від того дратівливими вусиками, почав знімати з нього куртку.

Хлопець різко осмикнувся. Офіціант з замашками швейцара подивився здивовано.

- Я перемерз. Зігріюся, потім може зніму, - казав Артем правду, хоч більше переживав за перспективу передчасного оголення пістолета.

Офіціант завчено усміхнувся, але на обличчі промайнула легка роздратованість. Хотів завважити, що у них дрес-код, але різко усвідомив цінність свого життя. Зрозумів, що воно виміряється у більшій кількості нулів, ніж місячна зарплата. Можливо річна.

Він показав рукою, запрошуючи хлопця пройти за один із столиків. Артем пройшов повз «засватаний» і всівся на місце біля вікна.

Офіціант передчував, що спілкування буде непростим. Ні манер, ні виховання. Сама школа життя. Груба і неприкрита.

Такий буде пити, а потім влаштує мордобій. Тут або недоливати або залити по самі вінця.

Артем сам себе соромився. Безформна куртка, грубий в'язаний светр, старі джинси, заляпані брудом кросівки «Рібок». Лисий. Ну добре, з декількаміліметровим покровом волосся на черепі.  

«Зек на втечі. Винагорода 1000 доларів», - подумав Артем, а потім додав до свого внутрішнього монологу: «Які 1000 доларів? Скоріше – назад не повертати, про знахідку не повідомляти. Нікому не потрібне чмо».

Сухий, кості стирчать, жилавий – антигерой для дитячих казок. Радше – герой фільму жахів.

Артем був категоричний. Так, він був схожий на поламану життям людину. Але справа була не в його вигляді.

Хлопець осмикнув себе від думок. У ресторані грала якась гидотна музика вже давно старих чи померлих афроамериканців. Це завивання його дратувало. Рука пірнула у кишеню куртки. Палець заспокійливо ліг на курок.

«Скоро все скінчиться, хлопці. Я приєднаюсь до вас у пеклі і навчу нормальній музиці».

Артему пригадались підбірки поп мотивів на касетах родом з початку двотисячних, які він вважав еталоном, і стало зрозуміло, що на потойбічних просторах невдовзі з’явиться нова форма покарання за гріхи.

«Пекло ще не знає, що на нього чекає…» - пролунало в голові хлопця, немов якийсь рекламний слоган.

Палець Артема звабливо грів курок.

«Я вже до вас йду, хлопці, вже йду». Подумки Артем вже був у бажаному позаземному вариві. Квитком була наскрізна дірка в макітрі, кров розбухала калюжею на підлозі елегантного ресторану. Декілька надто чуйних відвідувачів втратили від цього видовища свідомість.

Артем дістав з кишені пістолет, керований вогниками у очах і пожежею в голові. Обдивився випадкових людей навколо. Потім закрив очі. Не знав навіщо. Щось на кшталт попрощатися. Хоча з ким або з чим йому було прощатися?

«Все правильно».

Тепер він не відступить. Підписка на «Сад та город», разом з кредитом і банківською карткою осиротіють, матимуть за власника труп. Така їхня доля…

Двері ресторану «Ирій» знову відкрилися. На порозі з’явилася дівчина. У її очах втома межувала з бажанням від неї втекти.

Офіціант з акуратними, а від того дратівливими вусиками поспішив зняти з неї пальто. Його збочена схильність знімати з людей одяг подарувала чоловічий половині ресторану щедру можливість насолодитися красою її оголених плечей.

На ній була чорна вечірня сукня: на дуже тонких бретельках, зі спокусливим вирізом ноги та невеличким гострим декольте. Здавалося ледь торкнешся цієї сукні і вона вдячно зісковзне з тіла хазяйки. Як хотілося сказати це «дякую»...

Надягнувши таку сукню, дівчина вже по суті тікала від втоми.

Офіціант за свою люб’язність отримав у відповідь щиру усмішку візитерки. Він запропонував їй столик. Вона так само, як і Артем, проігнорувала пропозицію.

Артем розплющив очі і на мить його агресивні наміри відійшли на другий план. 

Він звернув увагу на дівчину. Не стільки через чоловічу хіть, скільки віддаючи належне Творцю та його відчуттю прекрасного. Хлопець не міг розмахувати зброєю перед очима такої лялечки. Нехай вона сяде, кудись бажано дуже далеко у куток, а потім він закінчить свою справу. У світі так багато зла… Не можна відбирати й красу.

Дівчина сканувала поглядом ресторан. Вона шукала. Шукала варіанти втечі від втоми.

Артем дивився на неї, бо чекав. Старту для згубних дій.

Дівчина перестріла на собі цей погляд. Подумала, що хлопець заграє. Навіть не так: він пульсував від надмірної чоловічої енергії. Він увесь пульсував від неї.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше