Гнів

Гнів наростав усередині. Я розумів, що ця вистава розігрується спеціально, але не міг нічого вдіяти, ба більше того - саме через награні піруети Ані, я бісився найлютіше. Вона поводила себе, як справжня сука. Так, не посоромлюся цього слова - як сука. Аня дозволяла собі опиратися на Саніне плече, поправляючи туфельку, забирати в нього шляпку і повною мірою забувати про моє існування.

Так продовжуватися не могло. Я чудово усвідомлював, що ті підколи про осоромлення, які насипав по дорозі сюди, могли виправдатися, проте не через алкогольне сп’яніння, а через ревниву бійку. Та Богу дякувати, мені вдалося усвідомити жахливість ситуації, коли вже прикидував, як краще зробити: вмазати йому по щелепі прямо тут, без суду і слідства, чи якось привселюдно образити, аби він сам напросився на дуель (забрати в нього капелюх і викинути через огорожу?).

- Що це я, що за думки наповнюють хвору уяву? Вона ж цього і домагається, - усвідомив я. - Що ж робити в такій ситуації? Як вправно відповісти на таке? Якщо Аня хоче моєї люті, то відповіддю буде спокій. Коли вона хоче зробити мене глядачем своєї вистави, то я такий концерт неодмінно покину. Вона хоче зачепити мене, а я не піддамся, я розіграю цю партію так, що в результаті пошкодує вона. 

Тож, зібравши всі нерви в кулак, вгамовуючи пульсуючі скроні, та демонструючи усі можливі прояви манер, на які був здатен у той момент, я перепросив оточуючих, що маю їх покинути на деякий час. Аню поцілував у щічку, чого ніколи не робив подбіним чином і що вона неодмінно мала відмітити, після чого, спокійно вийшов з їхнього кола. Аби мій маневр мав якусь конкретну ціль і не викликав підозр - я направився до холодильника з морозивом, що стояв тут таки на вулиці. Поїсти морозиво у спекотний день - цілком логічна та приємна забава, чому ж ні. Єдина річ, що з морозивом я не повернувся в коло до спілкування, а пішов у скверик на території ресторану.

Це було правильне рішення: солодке морозиво, зручна лавочка під деревом, яке рятувало від спеки розлогою тінню, тиша, якої потребувала душа. Так, зі скверику я все ще бачив гостей, бачив Аню і веселі розмови з друзями, проте навіть відстань у півсотні метрів дала необхідний простір, що поступово гасив емоції. 

Вау, - думалося мені, - невже я такий банальний, невже так легко купуюся на провокації? Я ревнував, це варто визнати, ревную і зараз. Ці емоції жахливі, вони деструктивні, болючі та гидкі. Усвідомлення того, що ревнощі викликаються цілеспрямовано, не допомогло - Аня перемогла і це варто визнати. Їй вдалося пустити трішину в моєму захисті. 

Вона перемогла, але я не програв. Поки ще ні. Можливо, упустив перший гейм, але попереду ще декілька сетів та цілий матч, а я звик боротися до останнього. Аня хоче погратися, що ж, ми пограємося. 

З такими роздумами я сидів у скверику і їв морозиво. Вже той факт, що я поринув у подібні думки - говорив про те, що продовжую ревнувати, граю у нав’язану мені гру. Зараз, багато років по тому, коли пишу цей текст, мені думається, що варто було щиро вибачитися перед Анею за свої дурощі по дорозі на весілля. Коли б це не допомогло, то спробувати насолодитися її намаганням викликати ревнощі, або ж і зовсім перемкнутися на знайомство з новими людьми тощо. Адже коли ви думаєте, як не піддаватиметеся на ревнощі, як показуватимете байдужість - ви мучаєте себе, ви робите з собою конкретно те, на що націлені жіночі прийоми. 

Але тоді таких думок не було. Тоді я думав, як насолити їй у відповідь і, схоже, мій вихід з театру цього абсурду, з кола її друзів, таки зробив своє - Аня направлялася до мене у скверик. Мабуть, грати виставу, коли в залі немає глядачів, дуже несолодко.

Пригадується, якою красунею вона тоді була: зелене плаття, шовковиста бліднорожева блуза, волосся зібране у кульку та підколоте, на кшталт японських жінок, декількома довгими шпицями. Аня підійшла і сіла поруч. Ми не говорили. Той випадок, коли і без слів усе зрозуміло - нароблено багато дурниць і як розплутувати цей клубок, поки не зрозуміло.. Мовчанка затягувалася. Проте, у цьому становищі, я відчував виграшне положення, адже підійшла Аня і, відповідно, я чекав пояснень, що ж вона хотіла сказати. Може просто посидіти на одній лавочці зі своїм хлопцем? Ну що ж, давай посидимо, - відповідав у своїй уяві на ілюзорні запитання, поки Аня дивилася в далечінь. 

• ти задоволений? - ледь сердито розпочала вона.
• чим? - я робив вигляд, ніби нічого не розумію.
• чому ти не покликав мене з собою? - звучали нотки претензій.

Ох, яких же титанічних зусиль я доклав тоді, аби не випалити, чому ж це я не покликав її з собою, чому ж утік з вистави, де з мене робили посміховисько, де ігнорували та гралися почуттями. Мій голос дрижав і, дуже невпевнено, я процідив:

• Не хотів відривати тебе від друзів і виршив охолонути в тіньку сам.
• А тобі з нами хіба не весело? - Аня ціленаправлено щипала мої нерви.
• Ні, чому ж, але і відпочити потрібно, дорога сюди була довгою, тому от переводжу дух. - Я продовжував тримати захист, не піддаючись на провокації.
• А мені здалося, ніби ти на щось сердишся…

Аня добре мене вивчила за два роки стосунків. Дівчата узагалі дуже проникливі і від них не приховаєш емоцій, вони відчувають зміну твого настрою на рівні вібрацій. Та є одне але - поки ти не зізнаєшся, не скажеш правди, яку вони й так чудово знають, дівчата не заспокояться. Їм потрібна тотальна перемога, їм треба вивести тебе з рівноваги, пробудити монстра, чоловічу суть, самця, щоб він кричав, злився та пінився, звинувачував їх у всіх можливих негараздах. Лише після цього грішниці заспокоюються. Страшною, страшною силою жінки володіють над чоловіками. Цій силі протистояв я, роззлючений хлопець, ревнивий хлопець, який намагався стримувати емоції, але відверті випади і натяки завдавали болючих ударів, пробиваючи мій захист. 

• Серджуся? Я? не вигадуй, мені стало трохи нуднувато, от і все.
• Зате по дорозі сюди тобі нудно не було.