Глава 1

Через місяць

Галя

Нас зустріла пуста траса, навкруги якої стояв темний і сирий ліс.

Чорна дев'ятка, яку викупила в сусіда-алкаша за 300 доларів, час від часу рипалася, але свою пряму функцію виконувала. 

Ліля сиділа на пасажирському сидінні з круглими очима, ще досі не вірячи, що нам вдалось втекти.

Підготовка вдалась не легко: протягом місяця подруга виносила з дому по декілька речей, які ми складали у валізу. Перед батьками вона грала роль щасливої нареченої, яка активно готувалася до весілля, а я займалася організаційними моментами.

Першим складним питанням було куди ми поїдемо. Потрібна глуха місцина, куди б не подалися люди Владислава Тихомира. На виручку прийшла тітка, яка зараз проживає у Києві зі сім'єю. Виявилося, що тато з тіткою народилися в селі Бірчани. Село маленьке, навкруги ліси… З визначних місць є клуб, магазин, сільська рада і церква. Не густо. 

Родичка переслала ключик від будиночку. Навіщо він мені- не питала, та й це добре.

От і вирішилося питання з вибором місця проживання.

Наступним питанням були кошти на які ми мали жити у селі. Не дивлячись на те, що подруга донька багатих людей, але її тато пильно глядів за витратами. Тому в хід пішли гроші зі збережень, як і мої так і Лілі.

План дій назначили за два дні до весілля. Під приводом “дівішніку" вибрались у клуб, де завчасно стояла чорна дев'ятка, багажник якої набитий нашими речима.

От і сталось так, що приїхали на Ліліному лексусі у вечірніх платтях, а поїхали на Вазіку в джинсах з футболками.

-До Бірчан їхати годину трасою і 20 хвилин бездоріжжям,- порушила гробову тишу, водночас спостерігаючи за дорогою. 

-Я розумію що автівку потрібно було змінити, але чому ця?- здивовано спитала подруга.

Я усміхнулась сама до себе. Все таки Ліля залишається Лілею. Що ми будемо робити в селі? Ми ж до клітинок тіла панночки з міста.

-Хотіла би я побачити лиця місцевого населення, якщо до їхнього захалустя приїде іномарка класу престиж. А так не вибиваємось з натовпу,- пояснювала помічаючи дівчину зі сумкою, яка активно зупиняла наше авто.

І що може робити дівчина біля траси? Навкруги глухі ліси, а на дівчину легкої поведінки не схожа.

-Зупинимось? Вона ніби в біді…-подруга зосереджено розглядала незнайомку.

Я затормозила і швидко вийшла з авто.

-У вас проблеми?- на мене дивилися зелені очі наповнені страхом.

-Будь ласка, допоможіть! Можна поїхати з вами?- панічно залепетала русява дівчина повновидної статури.

-Ми їдемо в глухе село на довгий період…

-Тим краще, візьмете із собою?- очі дівчини панічно заблищали.

Я не хотіла брати зі собою невідому людину, але розуміла, якщо не ми, то ті, кого вона боїться.

-Сідайте на вільне заднє сидіння, сумку беріть із собою, багажник забитий…

Ось так ми вирушили троє. 

Розмову з Ірою— вона так назвалася, розпочала Ліля. Подруга завжди була активним екстравертом- знайти спільну розмову з будь-ким, їй раз плюнути.

 Як виявилося, Ірина нашого віку, розлучена і переховується від бандюків, яким завинив її колишній. Борг повертати той відмовився, от "люди в чорному" взялися за ексдружину. Після другого їх приходу, русявочка не витримала, зібрала швидко речі в спортивну сумку і втекла. Але за її домом стежили. Іра ледве відбилася. Як результат— вона тут і навіть не знає, що майже на рік їде з нами в глухомань.

-А я думала, що це в нас біда…- мовила я, зупиняючись щоб глянути на карту.

Виявилось, ми пропустили поворот, от же зараза...

З третього разу ми таки заїхали туди, куди треба, але там почався справжній треш. Виявляється, бездоріжжя, це справді повна відсутність дороги. Пів біди, якщо б була просто земляна стежка, але ж ні. Її засипали каменем, розбитими кафельними плитками і красиво притрусили все піском, який через сильну спеку висох і при маленькому вітрі створював непроглядний туман-торнадо.

20 хвилин перетворилися в півтори години. Ми їхали зі швидкістю раненого равлика і при цьому зупинялися що 5 хвилин, бо Лілю укачувало, слухали лайку вищої проби від Іри і просто напросто молилися щоб швидше прибути на потрібне місце. Останньою краплею стало колесо. Шина лопнула… За 10 метрів до вивіски "Бірчани".

-Песець, приїхали!- тут вже прорвало мене,- Що за дороги, твою мать, як можна по такому їздити? Як взагалі можна тут жити?@##₴&@##₴₴@!

Ліля мовчала й втупилася в бардачок, Ірини лице витянулось у шокованому виразі. Я була зла, дуже зла. Ми виїхали з клубу об одинадцятій і мали до пів першої бути на місці. Зараз майже пів третьої ночі!

Всі затихли і думали про своє.

-Як сказала би моя бабця, темно ніби в сраці,- порушила ідеальну тишу Ірина,- хоча б один ліхтар на 50 метрів…

-Я надіюсь тут світло хоча б є,- зі скепсисом мовила подруга розглядаючи свій манікюр. Мдаа, недовго вона радітиме своїм десяти сантиметровим рожевим чудом.

-Я не здивуюсь якщо немає,- відповіла я.

Наступні три години ми сиділи в автомобілі й просто говорили. Розповіли нашу історію, чому тут, наскільки залишимося. Іра була не проти. Як виявилося дівчина вона не промах, пробивна і з характером. Я б не згодилася рік жити в дикому селі із лівими людьми. 

Почало світати, на годиннику 06:12, ми сонні, нервові, голодні, з пробитою шиною у незнайомій місцевості. Прекрасний початок нового життя!

-Може пішки? Надворі світліє,- видала розумну думку новоспечена подруга.

-І залишити автівку зі всіма речами? Вручну ми все не донесемо…- не погодилася я.

-Пропонуєш залишитись тут?

-Іншого виходу немає…

-Дівчата,- вперше за довгий час мовила Ліля,- там хтось їде,- вона показала на бічне дзеркало, в якому відбивався віз з кіньми.

Ми вилізли з авто й стали чекати поки до нас під'їдуть ближче.

Надворі було прохолодно, особливо нам з Лілею, оскільки верхнього одягу на нас не було, а тільки футболки. Ранішня сирість доводила до мурах по шкірі, а свіже сільське повітря лоскотало ніздрі.