Глава восьма

Мелагрен

Пливу. Нікого не чіпаю.

Та тут і чіпати, взагалі-то, нема кого: все хтозна-коли розчищено, імітації коралів та всіляких там мурен з восьминогами де треба понатикані, я навіть не впевнена, що рибки навколо живі!

Краса. Чистий горизонт, яскраве сонце, прозора вода – і нікого. Повна релаксація. Те, що мені було потрібно...

Еге.

Раптом зверху, прямо зі скелі, розсікаючи повітря мчить торпеда...

Очманіти! Не торпеда, а якийсь голий мужик, ззаду якого злегка іскрять двигуни, залишаючи тонкий димний слід.

Це Бал тут новий вид екстремального туризму завів?! Хоч би попередив!

З переляку намагаюся відрулити подалі та запірнути глибше, в надії, що мужик якось повз пролетить...

Не з моїм щастям.

Торпедоподібний входить в прибережні води, сполохавши безтурботний штиль високими пінними хвилями. Навіть штучні риби воліють забратися з його шляху подалі.

Але замість того, щоб плисти собі геть, він на всіх вітрилах вирулює до мене. Ті ж двигуни збовтують бухту, вже не знаю, в якому місці вони у нього встановлені.

Ні, могло бути й гірше, звичайно, він міг би просто звалитися мені на голову, придавивши своєю тушою на дно! Але коли сталеві руки підхоплюють, витягуючи мене з глибин, починаю відчайдушно опиратися.

Заплющивши очі, дряпаюся, відбиваюся і страшенно шкодую, що все обладнання залишилося на березі.

На мужика це не справляє ніякого враження. Він піднімає мене над водою – треба віддати належне, не дозволяючи хлебнути.

– Небезпека минула, – повідомляє знайомим голосом Принца, дбайливо виносячи на берег.

Відкриваю очі, по яких стікають пекучі солоні краплі. Виявляється, я вже вчепилася в потужну шию, а він – і коли тільки встиг? – розташував мене майже лежачи, прямо як наречену перед в'їздом в новий будинок. Правда, замість приголомшливої сукні на мені лише мокра білизна.

– Це де в тебе двигуни?! – видаю перше, що спадає на думку.

– Два вбудовані в стегна, два в стопи та долоні, є ще резервні посиленої потужності на спині. Озвучити параметри?

– Не треба, – пересмикуюся. – І взагалі! Тебе ж вимкнули!

До нас наближаються кілька літаючих дронів, перевірити, що це за порушники спокою завелися на пляжі, який, ймовірно, за всю свою історію не бачив подібної витівки. Баллен не любитель вечірок на своїй території, вважає за краще відриватися поза домом.

– Віддалення від господині на критичну відстань в незнайомому і превентивно небезпечному середовищі, – рапортує цей непробивний, дбайливо опускаючи мене на теплий пісок.

– Це не небезпечне середовище, – фиркаю, – тут все давно ушляхетнено і наш спокій пильнують роботи.

Намагаюся вивільнитися з сильних рук, бо якось не надто затишно лежати тут в обіймах мого оголеного майна, яке войовничо потрясло пляж своїми достоїнствами.

– Прийнято, встановлюю контакт, – повідомляє.

– Треба було до того встановлювати.

– Я був вимкнений, – повідомляє це кібернетичне непорозуміння. Та він тролить мене, чи що?!

– Мел! – з пневмоліфта показується Баллен. Спантеличено наближається до нас – я зовсім відсуваюся від Принца, і АР-24 нарешті випускає мене з рук, застигаючи незворушною маскою поруч на піску.

– Мій охоронець вирішив, що я в небезпеці – сміюся.

– Режим взаємодії з незнайомим середовищем, – киває Баллен. – У-у, колонізатор!

– Слухай, але ж він дійсно захищає мене. Це так мило, – посміхаюся. Не стримавшись, пирскаю, згадуючи небачене видовище бойового кіборга, що ширяє в зосередженому стрибку серед небесної синяви. – Хто ж його відправив мене прикривати? І від кого?!

– Дізнаєшся – познайом, – похмуро відповідає Баллен. – Тому що вірусів у твоєму космоліті я не знайшов.

Намагаюся усвідомити, що це означає. Перекидаю погляд на своє незворушне майно.

Комм на руці подає сигнал прямо в мозок.

«Ліонія», – повідомляє Віола.

Покосившись на супутників, піднімаюся і відходжу трохи в сторону. Прямо на руці виростає об'ємне зображення сестри.

– Мел, де ти? – запитує стривожено, але я не даю огляду, роблю так, щоб видно було тільки моє обличчя.

– По справах літала.

– Я тебе з душу витягла? – сестра зупиняє погляд на моїх мокрих пасмах. Після додає з єхидністю: – Або від побачення відірвала?

Еге, два в одному.

– Лін, щось сталося?

– Сталося! Давай швидше додому, потрібно поговорити.

І як мені це «швидше» організувати, якщо до дому добиратися не менш восьми годин? Та й не хочу я поки тягти додому свій новий привісок.

АР-24

Як згадаю очі дівчиська, коли я мчав на неї зверху, відразу на ржаку пробиває. Очікував, що насторожаться щодо самовільного включення, але вони списали все на програми колонізації. Правильно, напевно: там, де немає людей, без неабиякої частки самостійності не обійтися.

Прислухаюся, кіборг трохи підсилює слух – щоб голос господині до нас долітав.

– ... давай зустрінемося десь на Парадизі, – пропонує Мел.

– Та ну, туди години чотири летіти.

– Мені теж. То якщо хочеш скоріше – вилітай. Або чекай, поки до будинку доберуся. Тільки у мене тут ще... справи.

– Гаразд, – бурчить Ліонія. – Може, і справді розвіятися.

Баллену тим часом теж приходить якийсь сигнал в комунікатор. Помічаю, як кіборг намагається заглянути по мережі. Але, мабуть, отримує відмову в доступі.

Ось ядрений клон, мені б контроль над процесором... та що там процесором, хоча б над мозком. Взагалі-то я в юності теж захоплювався створенням програм, все хотів таку написати, щоб від справжньої особистості не відрізнити. І навіть почав. Закинув потім, правда, застряг на якомусь етапі.

Але трохи шарю.

Є там момент, коли управління тілом передається від процесора мозку і навпаки. Мені б просочитися якраз в нього...

Адже я відчуваю тіло. Все, що з ним відбувається – блок почуттів як і раніше активований. Знову намагаюся злитися, зріднитися. Хоча б повернути очі від Бала, на якого дивиться кіборг, до Мелагрен.