Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 2 Добре бути кицею, добре і собакою

Втягнувши голову в плечі під рідкими, але важкими краплями дощу, Ірка летіла до будинку. Вона хотіла встигнути під дах ще до того, як, обертаючи доріжку на непролазне багно, почнеться «час грози весною». Хай його навіть і люблять поетично налаштовані люди, але Ірка терпіти не могла. Вона вже підлітала до хвіртки, як раптом із буйних заростей біля сусідського паркану вийшов собака й незворушно сів посеред доріжки, відрізавши дівча від будинку. Ірка, яка завжди ладнала з місцевими собаками, чомусь миттю зрозуміла: саме з цим їй подружитися не пощастить. А потім повіки собаки здригнулися, і в Ірку вп’ялися сліпі більма. Біляста каламуть заколихалася довкола дівчати, її сильно занудило, земля повільно зрушила з місця й попливла з-під ніг. Часті краплі дощу падали їй на плечі, а білі собачі очі підступали все ближче й ближче. Пес не поспішав, неначе насолоджуючись Ірчиним переляком. Справжнісінький жах застряг сухим наждаком в Ірчиному горлі. Вона відчула, що капітально влипла. І тут несподівано на доріжку перед нею впав кіт.

Пізніше Ірка ніяк не могла зрозуміти, звідки ж він узявся. Адже над доріжкою не було гілок, бодай одної! Не з хмари ж він упав? А тієї миті вона лише змогла помітити, який він величезний. Справжнісінький очеретяний кіт — кажуть, на Дніпрі такі ще водяться.

Котяра всівся між дівчам і собакою. Закинувши витягнуту задню лапу за голову, він почав повагом вилизуватися. Рожевий язичок розмірено рухався. Виставлену лапцю прикрашали повністю випущені, розчепірені пазурі. Зловісно поблискуючи, немов сталеві, вони ліниво, але недвозначно з’являлися… і знову зникали. Біляста каламуть, що оточила Ірку, почала розвіюватися — вона немов втягувалася назад під більма собачих очей. А коли липкий туман цілком розсіявся, із собачої горлянки вирвалося якесь дивне напівгарчання-напівшипіння. Кіт і собі коротко пирснув. Ірка могла заприсягтися — пирскання означало щось на зразок: «Чхав я на твої погрози!». Котяра підвівся й, гидливо переступаючи лапами, рушив, обходячи собаку. Його смугастий хвіст стирчав догори, наче палиця з нанизаними на неї триколірними кільцями — чорне, сіре, зеленувате, чорне, сіре, зеленувате…

Зробивши пару кроків, кіт озирнувся й нетерпляче глянув на Ірку. Дівча пішло за ним, мимоволі намагаючись триматися якнайближче до несподіваного захисника, так, що ледь не наступала йому на задні лапи. Собака не поворухнувся, лише повільно повертав голову, ні на мить не зводячи з них страшних білих очей. Але кіт демонстративно не звертав на супротивника жодної уваги. Лише іноді озирався на Ірку, перевіряючи, чи вона тут, та квапливо забирав лапи, якщо дівчисько підходило аж надто близько. Так він і довів Ірку до самої хвіртки, а тоді розкішним стрибком шугонув кудись убік.

Ірка почула, як за її спиною схопився собака. Вона влетіла у хвіртку й тремтячими руками накинула товстий сталевий гачок. За парканом м’яко переступали собачі лапи. Ірка відсахнулася від хвіртки, затиснувши собі рота долонею, аби не заверещати. До щілини між дошками щільно притискався чорний собачий ніс і втягував, втягував, втягував у себе повітря. Ірка відчула, що і її тягне туди, за хвіртку, на вулицю, до собаки. Круто розвернувшись, вона полетіла до будинку, і весняна злива відразу ж упала стіною.

Коли ввечері, уже після дощу, Ірка зважилася визирнути на вулицю, там, звичайно, не було ані собаки, ані кота, ані жодних слідів. Лише розвезена на болото доріжка.

Зараз теж — ані собаки, ані кота. Лише Тетянка, яка підіймається вгору крутою вулицею. Ось і вона зникла за рогом. Ірка похитала головою. Ні, вона нікому не розповідатиме про дивних звірів. Навіть Тетянці. За дурнувату вважатимуть. Собака дивиться на неї невидющими очима, кіт проводжає додому — справжнісінький ідіотизм. Сліпі ходять, кульгаві бачать. Не треба було дивитися на ніч страшилок. І взагалі вже час іти.

Нашвидкуруч помивши тазок, Ірка гайнула до своєї кімнати перевдягатися. Незадоволено наморщила носика, витягуючи з рипучої шафи спідницю. Нічого не вдієш, джинси тепер треба прати, а інших штанів у неї нема. Може, воно й на краще — а раптом прибула не любить дівчаток у джинсах. Адже є ще такі допотопні люди.

Схопивши сумку, Ірка злетіла вниз сходами. На мить спинилася перед дзеркалом. А нічого! Вона взяла себе долонями за талію. Ще сандалії замість кросівок, волосся розпустити, і буде зовсім непогано.

Вона зняла з волосся тугу резиночку.

— О, вже кудись намилилась! Чепуриться! Аби тіки швендять! — від внутрішніх дверей на Ірку осудливо поглядала бабуся.

— Я вчитися йду! — заперечила Ірка. Нахилилася, застібаючи ремінці сандалій і ховаючи від бабусі обличчя.

Зараз із бабусею не можна сваритися, а то розгнівається та ще не випустить — тоді прощавайте всі Ірчині надії.

— Вчитися! — бабуся презирливо закопилила губу. — Ну вилита мати! Та теж: вчилася, вчилася, а потім — ф’ють! Тільки й бачили! Півгода вже не звонить!

— Мама дзвонила! — майже викрикнула Ірка, миттю забувши про своє рішення не сваритися з бабусею.

— Коли ж це? — поцікавилася бабуся, в’їдливо вигнувши чорну фарбовану брову.

— А вчора! — рішуче запевнила Ірка, дивлячись бабусі в очі.

— Та що ти? — здивувалася бабуся. — Чого ж це я не чула?

— Ти город копала, а говорити треба було швидко, там дзвінки дорогі.

— То-то й воно, шо дорогі. Ну, позвонила, і добре. Як там вона?

Ірка ніяково знизала плечами. Брехати вона не любила.

— Здається, нормально.

— А якшо нормально, могла б грошиків рідній дочці вислати. Пальто он на зиму треба…

— А треба, так ти й купи, — знову огризнулася Ірка, відвертаючись.



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись