Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 6 Синій вовняний клубок

— Алло! — роздратовано гаркнула вона в слухавку. Тут ніч надворі, а вони роздзвонилися!

— Ірко, — покликав далекий жіночий голос, — доцю!

Ірка завмерла, щосили притискаючи слухавку до вуха.

— Мамо? — не вірячи власним вухам, перепитала вона. — Мамо, це ти?

— Я, Ірко, я — засміявся десь далеко майже забутий голос.

— Мамо! Мамо! Бабусю, мама телефонує!

— Не треба кликати бабусю, Ірко, — залунав у слухавці зляканий голос. — Не треба!

— Але мамо… Де ти, мамо? Ти з Німеччини телефонуєш?

У слухавці почулося зітхання:

— Не пощастило мені з Німеччиною. Я… я тут, стою на нашій вулиці.

— Мамо! Ти приїхала, мамо! Ну чого ж ти там, ходи скоріше…

— Я не хочу відразу до вас іти, — урвав її голос матері. — Ти ж знаєш нашу бабусю. Вона почне насміхатися. Не кажи їй нічого.

Ірка мимохіть кивнула. Авжеж, бабуся така! А мамі точно спуску не дасть.

— Вийди до мене, Ірко, — майже згасаючи, прошелестів голос. — Вийди.

У слухавці загуділо. Ірка кинула її на важіль і полетіла до своєї кімнати. Мерщій, мерщій! Вона нашвидкуруч запхала поділ нічної сорочки в джинси, встромила ноги в кросівки й помчала до дверей. Пробігаючи повз велику кімнату, вона на мить зупинилася. Бабуся сиділа, ушнипившись у телевізор, і, як завжди, цілком поринула в страждання чергової бразильської красуні. Ні, якщо мама прохала, Ірка нічого не казатиме бабусі. Спершу тихенько зустрінеться з мамою, про все дізнається, а вже потім буде вмовляти бабусю, аби та не надто прискіпувалася до матінки. Мама горда, якщо бабуся допече її, не залишиться, знову кудись поїде.

Ірка помчала нагору крутою темною вулицею. Єдиний ліхтар світив далеко, а під ліхтарем… Ірка спинилася, напружено вдивляючись. Так, під ліхтарем, там, де світло зливалося з темрявою, виднілася жіноча постать. Звідки ж мама телефонувала, там же немає телефону, подумала Ірка й одразу ж себе заспокоїла. З мобілки, звісно. Батарейки, певно, сідають, тому й голос у неї був такий слабкий. Ірка поквапилася далі.

Вона пробігла половину вулиці й уже бачила лице жінки. Це була мама, мама! Молода, гарна, як у той день, півроку тому, коли недбало цьомнула Ірку в чоло й, підхопивши валізу, залишила будинок. Зараз мама посміхалася й простягала до неї руки. Ірка побігла ще швидше…

Цієї миті з ліхтаря впав кіт. Він летів просто на голову жінці, ще мить — і гострі пазурі увіп’ються жінці в лице… Ірка скрикнула… І зупинилася. Котячі пазурі торкнулися голови жінки й… пройшли крізь неї. Постать не ворухнулася, вона й далі стояла, посміхаючись і простягаючи до Ірки руки, а всередині неї мордувався кіт, що його було видно крізь напівпрозоре тіло.

Ірка спинилася, притискаючи руки до серця, що скажено калатало:

— Ні! Ні, тебе нема! Нема! — закричала вона.

Постать захиталася й повільно розтанула. Кіт задоволено пирснув, переможно настовбурчивши вуса, подивився на Ірку й одразу ж відчайдушно й стривожено закричав. Ірка озирнулася.

Схилом вулиці котився великий кошлатий вовняний клубок. Ірка придивилася, намагаючись зрозуміти, що в цьому, на перший погляд, зовсім безпечному, клубочку могло так налякати кота. І раптом із жахом зрозуміла. Клубок котився не вниз, а вгору. Вгору крутою вулицею! Прямо на Ірку!

Вони побігли одночасно. Ірка вгору вулицею — туди, де проспект, ліхтарі, люди. А кіт униз. Він пролетів повз Ірку, і за її спиною пролунало страшне пирхання, а потім несамовите «няв». Ірка знала, що мусить тікати, проте не втрималася й озирнулась.

Притиснувши клубок до землі, кіт, мов навіжений, гамселив його пазурами. Жмутки вовни летіли навсібіч. Клубок пручався, видираючись з-під кота, неначе живий. Раптом, як спрутові щупальця, з клубка вилетіли довгі нитки. Вони щільно обхопили котяче тіло й заворушилися, засмикалися, з усіх боків обплітаючи бідного Ірчиного захисника, зв’язуючи йому лапи. Кіт страшенно засичав, вишкіривши ікла. Товста нитка зашморгнула котову шию, безжалісно стискаючи його горлянку. Загрозливе шипіння змінилося на хрип. Не витримавши, Ірка розвернулася й полетіла вниз, до бійців.

Доклавши неймовірних зусиль, кіт звів голову й поглянув на Ірку… Він судомно відкривав рота, але жоден звук так і не вирвався з його здавленого горла. Ірка вчепилася в сплетіння ниток. Клубок ніби тільки цього й чекав. Кота шарахнуло об паркан, а вовняні щупальця полізли Ірці в лице.

Нитки обвили їй руки, безжалісно стискаючи зап’ястки. Петля затяглася на щиколотці. Ногу смикнуло, й Ірка впала на землю. Колюча вовна торкнулася її губ, Ірка почала відпльовуватися. І відразу ж цілий жмут вовни опинився в неї між зубів, набиваючи рота.

«Блакитненький…» — встигла подумати Ірка й одразу ж відчула, як купа ниток стискає їй горло. Дихати стало важко. Уже вдруге за сьогодні Ірка провалилася в пітьму.



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись