Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 10 Ворог під стінами

У широко відчинені ворота повільно вкотився елегантний чорний «Мерседес». Від блискучого хромованого бампера тягнувся ворсистий старий мотузок, яким було обмотано роги рудої корови.

— Докупили корову до «мерина», файне хазяйство вийшло, — тихенько гмукнула Ірка.

Корова неквапом увійшла до двору. Дверцята «Мерса» відчинилися, і з машини вискочив радісний Аристарх Теодорович:

— Як бачите, дістав! — запишавшись, сказав він і обережно поплескав корову по гладкому опуклому лобі. — Знали б ви, чого це мені коштувало!

— Не треба обтяжувати нас подробицями, Аристарху Теодоровичу! — буркітливо промовила директриса. — Дістали, то й дістали, у цьому й полягають ваші обов’язки, — вона оглянула корову прискіпливим поглядом. — Для нас головне, аби вона легко доїлася. Ви перевіряли?

— Я ж не дояр. І не агротехнік, — по голосу Аристарха було зрозуміло, що він розсердився.

— Отже, ви не перевіряли, — закопилила губу директриса. — Вам же гірше. Коли вона погано доїтиметься, будете шукати іншу, — директриса рішуче заходилася розв’язувати міцно затягнений мотузок.

Але тугі волокна вперто не піддавалися, мотузок ковзав по хромованому металу. Рада Сергіївна здмухнула з чола мокре від поту пасмо, розгнівано пирхнула й відступила назад, просто в розчинені ворота. Її нога на мить опинилася за соляною смугою-оберегом.

І відразу ж, з утробним завиванням, на директрису щось накинулось. Ірка навіть не встигла помітити, що то було.

Гулькнула якась розпливчаста тінь, Рада Сергіївна нестямно зойкнула й упала на землю. Вона вчепилася в тінь обома руками й, ледь встигнувши люто крикнути:

— Ворота! Зачиніть ворота! — викотилася з двору.

Щось смикнуло Ірку за плече. Одним рухом Аристарх штовхнув її в будинок і кинувся до воріт. У його руці тьмяно зблиснув пістолет. Вчепившись у скоби засува, менеджер потягнув ворота на себе. Стулки зачинилися з важким брязкотом.

А за парканом точилася справжня битва. Дикий, несамовитий напіввереск-напівкрик стьобнув Ірку по вухах. Жодна жива істота не могла так кричати! Потім пролунало вже знайоме гарчання-шипіння і скажено заволала Рада:

— Хапай його! Рви!

— Їй треба допомогти! — скрикнула Ірка, знову вискакуючи надвір.

— Ану мерщій назад! — гаркнув Аристарх і для переконливості змахнув пістолетом. — Ще тільки тебе там бракувало!

Не слухаючи його, Ірка вже бігла до хвіртки. Рада хоч і вредна, не ліпша за бабусю, але зараз там, за воротами, вона б’ється на смерть, рятуючи Ірку! Ні ж бо, більше через неї ніхто не загине!

— Стій, дурепо! — крикнув Аристарх їй навздогін.

Його слова пролунали так голосно, що за парканом раптом запанувала тиша.

Замкнена зсередини хвіртка почала повільно відчинятися. Від жаху Ірка зробила кілька кроків назад… Хвіртка розчинилася, й у двір уповзла ледь жива Рада Сергіївна.

Блакитні джинси директриси були запилюжені, а блуза на плечі — порвана. Правицю Рада Сергіївна обережно притискала до грудей. Цівка крові стікала з долоні, розпливаючись на блузці червоною плямою.

Менеджер підскочив до Ради, яка безсило похитувалася.

— Це ж треба, живий! От тварюка! Утік? — збуджено запитав він.

Рада застережливо глянула на нього, перевела очі на Ірку й хриплувато мовила:

— Утекла. Відьма втекла, — з придихом повторила вона.

— Та я й кажу, — швиденько погодився Аристарх, — пес, тобто відьма, утік? Тобто утекла?

Рада кивнула й раптом безсило припала до стовпчика хвіртки.

— Радо Сергіївно, вам зле? — заметушилась Ірка.

Навіть не усвідомлюючи, що робить, вона схопила директрису за поранену руку. Схоже, долоня Ради Сергіївни побувала в чиїхось міцних, гострих зубах. Шкіра звисала, немов лахміття, оголивши живе м’ясо. Кров, не запікаючись, усе жебоніла й жебоніла.

Аристарх коротко присвиснув:

— Кепські наші справи. Якщо кров не спинити…

— Кров треба спинити, — луною відгукнулась Ірка.

Не зводячи очей, немов заворожена, вона дивилася на рану. Здалеку, із якихось невідомих глибин пам’яті долинав тихий, нікому, окрім Ірки, не чутний дитячий голосок:

«Бабусю, бабусю, кров тече, подми на пальчик!» — кричала маленька дівчинка, і глибокий голос старої жінки швидко пробурмотів: «Кров не вода, червона руда…»

Ірка розтулила запечені губи:

— Кров не вода… — пошепки повторила вона.

Неначе в трансі, вона простягла руку, накрила рану на долоні директорки й раптом голосно почала повторювати:

— Кров не вода, червона руда, назад повернися, у жилах зачинися, з мого прохання, із Божого бажання… І навіки-віків, амінь, — вона легенько подула на рану й зняла руку.

— Що це? — здивовано запитав Аристарх. — Що?

Рана зникла. На її місці утворилася пляма ніжно-рожевої молодої шкіри, покреслена багряними смужками запеченої крові.

— Як ти… Як ти змогла? — в очах Ради Сергіївни застиг подив. І острах.

— Не знаю, — відповіла Ірка, переводячи розгублений погляд із власної руки на загоєну Радину долоню. — Якось несподівано пригадалося.

— Пригадалося? — насторожено перепитала Рада, — Тебе що, уже вчили чаклувати?

— Ні, — рішуче похитала головою Ірка. — Ніхто мене не вчив.

— А замовляння на спин крові — звідки? — не відступала Рада.

— Я не знаю, — прошепотіла Ірка й, помітивши недовіру на Радиному обличчі, додала майже благальним голосом: — Чесно, я не знаю!



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись