Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 18 Повернення відьми

Вони бігли темними вулицями. Ірка час від часу заклопотано поглядала на небо:

— Головне, не потрапити до рук директриси, — пояснила вона у відповідь на здивований Тетянчин погляд. — Вона десь там літає, — Ірка показала пальцем на небо.

— Директриса-янгол, — прокоментував Богдан. — Це щось новеньке.

— Вона не янгол, а відьма, — похитала головою Ірка.

— Це вже трохи зрозуміліше, — погодився Богдан.

— Слухайте, може, після того, що я вам зараз скажу, ви й не захочете зі мною дружити, — рішуче заявила Ірка, спиняючись, — але я все одно маю вам це сказати. Я — так само.

— Тобто ти так само відьма? — уточнив Богдан.

Ірка ствердно кивнула.

— Зрозуміло. Ну, чого ж ми тут стовбичимо, біжімо, — скомандував він, припустивши далі.

— Ви що, навіть не здивувалися? — Ірка відчула себе трохи скривдженою. Розказуєш людям такі приголомшливі речі, а їм хоч би що!

— А чого нам дивуватися? — знизав плечима Богдан. — Адже про всіляке чаклунство вже он скільки книжок понаписувано, і фільми досить класні є. Я завжди знав, що це не може бути тільки вигадкою.

— А я через кота зрозуміла, — тихо додала Тетянка. — Він у тебе дуже… — вона зам’ялася, добираючи підходяще слово, — промовистий.

— У мене? — Ірка глянула на кінчик хвоста кота, що переможено стирчав десь під ногами: — Ти що, справді мій кіт? Ти мене шукав?

— Ще й як, — енергійно кивнула Тетянка. — Пригадуєш, ми з тобою розмовляли, ну, перед тим, як ти зникла? Наступного дня я чекала-чекала, а тебе все нема, тоді я сама до тебе пішла. Спускаюся — хтось плаче, тихо, але так, знаєш, ну просто нестерпно! — Тетянка струснула головою, не в змозі передати всю жалібність почутого нею плачу — Дивлюсь, а цей, — вона кивнула на кота, повзе по вулиці! Лапи не слухаються, падає, але повзе — і плаче! Не просто нявчить, а сльози, справжнісінькі!

Кіт із докором зиркнув на Тетянку — схоже, він уважав, що про мить його котячої слабкості дівчинка могла б і промовчати.

— До того ж, місцина там довкола була така дивна…

— Така місцина, що офігіти можна, — перервав Тетянку Богдан. — Я над слідами півдня просидів — ледь дах не поїхав. Відбитки твоїх кросівок і його лап, — він кивнув на кота. — А ще собачі й клаптики вовни — синьої. Для в’язання. І все це одне з одним билося! І вовна теж.

— Я тільки не зрозуміла, чому дах «ледь не поїхав»? — єхидно примруживши очі, поцікавилась Тетянка. — По-моєму, він уже в тебе давно… І взагалі, що ти там робив?

— Шукав Ірку, — не звертаючи уваги на глузування, відповів Богдан. — Я й вас із котом бачив, як ви по околицях лазили. Тільки я не зрозумів тоді, що ви теж шукаєте.

— Та я за цією твариною цілими днями лажу, мене наша класуха за прогули скоро знищить! — знову обурилася Тетянка. — Коли я його знайшла, то згадала, що ти запитувала про величезного кота. Притягла його додому — у мене батьки до тварин нормально ставляться. Він майже тиждень не міг ходити, а потім почав нишпорити містом. Я одразу й подумала: тебе шукає. Тоді я й собі — за ним назирці, якщо встежу, звісно. Довелося встановити цілодобове спостереження, хронічно через це не висипаюсь. А недавно він начебто зрозумів, де тебе шукати, полетів на всіх парах — і в дірку в паркані шмиг! Навіть не подумав, що я за ним не пролізу!

— Жерти менше треба, — із задоволеною посмішкою підштрикнув її Богдан. Відплатив тією ж монетою.

Тетянка зміряла його недобрим поглядом і гордо відвернулася до Ірки:

— Того разу він знову повернувся весь обідраний, наче його пожували!

Може, й пожували. Ірка миттю згадала темну тінь, яка кинулась на Раду, бійку за парканом і скажене ричання псів. Тоді Ірка подумала, що Рада Сергіївна б’ється за неї зі старими відьмами. Що ж, у чомусь вона мала рацію — заради неї справді билися.

— Відлежався і, дивлюсь, знову кудись намилився. Я за ним! Тільки цього разу він, здається, був не проти, аби я з ним пішла, навіть допомагав мені.

— Авжеж, — кивнув Богдан. — Сиджу я в нашому саду на дереві, бо до предків гості прийшли, нудьга зелена, — пояснив він Ірці. — Глядь, твоя подружка лізе через паркан. Ну, не скільки сама лізе, скільки її кіт тягне. Прямо як мишу. Вони здолали цю незбориму перешкоду й подалися проспектом. Я крикнув предкам, що йду спати, а сам теж через паркан і за ними!

— А тебе хтось запрошував? — гнівно спитала Тетянка.

— А ви б тут без мене з цуциками впоралися? — запитанням на запитання відповів Богдан. — Ні, ну якби вони побачили, як ти лізеш через паркан, то, може, їх і справді розірвало б зо сміху…

— Вони бачать лише відьом, — урвала його Ірка.

Їй було соромно й хотілося плакати. Друзі шукали її, ризикували життям, щоб захистити, а вона за останній тиждень навіть не згадала про них! Про що завгодно думала: про школу відьом, якої ніколи не існувало, про Раду й Аристарха, які обернули її на знаряддя вбивства, про маму… якій вона була непотрібна. А про тих, хто й справді її любив, — не згадала. Жодного разу.

— Я тільки одного не розумію, для чого ви мене шукали. Адже Рада з Аристархом сказали бабусі, що я поїхала до шкоди, — ховаючи мокрі очі, пробубніла Ірка.

— Яка Рада? — здивувалася Тетянка.

— Яка школа? — додав Богдан. — Ти зникла — і все? Уранці бабуся тебе не знайшла, весь день по сусідах бігала, а ввечері почала кричати, що тебе вкрали. Ментів викликала.



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись