Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 21 Підвал, якого не існує

— Тебе й на хвильку залишити не можна, — Тетянка з осудом глянула на подругу. — Доведеться мені, мабуть, у тебе оселитися. Може, хоч тоді за тобою летючі руки не ганятимуться! Буду тут день і ніч.

— Ще чого, — пробубніла Ірка, потираючи сонні очі. — Я й так не висипаюсь. Після вчорашніх перегонів лягла спати о сьомій годині, думала — хоч видрихнусь! І ні фіга! То кіт крутився, будив, то якісь дурні сни!

— Які сни? — раптом насторожилась Тетянка.

Ірка знизала плечима:

— Я ж кажу — дурні! І головне, завжди однакові!

— Що значить однакові? — нетерпляче перепитала Тетянка. — Ти давай із подробицями.

— Та ну їх! — відмахнулась Ірка. — Я ще коли в готелі знепритомніла, мені почала ввижатися якась жінка. Стара, але знаєш, дуже гарна. Як у фільмах. У такій строгій сукні, на комірці брошка, волосся пучком. І каже мені: «Зазирни в підвал!» — Ірка замислилася. — Доки я жила в Ради, вона мені жодного разу більше не снилася, я навіть забула про неї. А сьогодні знову всю ніч: «Зазирни в підвал, зазирни в підвал!»

— І зазирнула?

— Ти що, здуріла? У нас же підвалу немає, тільки льох. Мені що, через якийсь дурний сон бігати, підвали шукати?

— Та хіба ж ти не розумієш? — Тетянка страшенно розхвилювалася. — Якщо ти відьма, то твої сни — не прості!

— Ага, а якщо мені потім наснився Богдан з коробкою, а в ній — півторта-морозива, то це теж, мабуть, не просто так! Це мені морозива хочеться! Мені його завжди хочеться!

— Привіт, дівчатка! — Богдан, що трохи припізнився, влетів у хвіртку. — Учора в батьків знов були гості. Погляньте, що я в холодильнику знайшов!

Ірка ошелешено витріщилась на круглу прозору коробку, яку хлопчак тримав у руках. У коробці був торт. Торт-морозиво. Рівно половина.

— Агов, ви чого? — здивувався Богдан, приглядаючись до облич подружок. — Морозиво! — для переконливості він потряс тортом, не розуміючи, чому вони дивляться на таку смачну річ із майже містичним жахом.

— Ми бачимо, що морозиво, — процідила крізь зуби Тетянка й одразу ж закричала: — Ану мерщій шукати підвал, сновидиця ти наша!

— Може, спочатку торт? — жалібно попрохала Ірка. — Адже розтане!

— Я тобі покажу торт!

— На фіга його показувати, його й так видно! Давайте ліпше їсти! — заперечив здивований Богдан, але дівчатка, не слухаючи його, уже бігли до будинку.

— Бабусю! Бабусю! — Ірка спинилася біля входу до вітальні.

— Отстань, Яринко, тут кіно дуже хароше, — відмахнулася бабуся, не відриваючись від телевізора.

— Це терміново, бабусю. У нас… — вона з жалем подивилася на коробку в Богданових руках і тихенько додала: — У нас торт тане.

— Ну, взагалі-то, його можна знову в холодильник запхати, — запропонував хлопчак, а Тетянка підштовхнула Ірку в спину:

— Про справу питай!

— Та що там питати, доки кіно не закінчиться, вона навіть не озирнеться, — гмукнула Ірка, але все-таки поцікавилась: — Ба, а в нас у будинку підвал є?

І тут Ірка побачила диво! Повільним рухом, немовби змушуючи власну руку рухатись, бабуся потяглася до пульта. І вимкнула телевізор! Вона озирнулась і пильно глянула на онучку. А коли мовчанка стала зовсім нестерпною, бабуся важко вимовила:

— Отже, врем’ячко прийшло. Усе так, як вона й казала.

— Хто казав? — майже пошепки перепитала Ірка.

— Та хто ж! Бабуся твоя!

— Ти?

— Та не я! Друга твоя бабуся! Єлизавета Григорівна покійна, хай земля їй пухом! — бабуся широко перехрестилася. — Ой, добра була женщина! Строга, але ж — і добра! І тебе любила! Мамку, правда, твою терпіти не могла, але ж я її за це не виню, я сама твою мамку, мандрьоху, на дух не переношу… А тебе дуже любила! Ти ж разом із нею жила, мабуть, аж до чотирьох годиків. Не пам’ятаєш?

— До чотирьох років… Бабусю… Бабусю, подми на пальчик, — неначе в трансі прошепотіла Ірка. — Не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю.

— Я не зрозумів, — втрутився Богдан. — А звідки ще одна бабуся взялася?

— Ох і дурні ж зараз діти! — обурилася бабуся. — Як це звідки? Батька Яринчиного мати — ще одна бабуся.

— Якого ще батька? Адже ти про батька мені ніколи не розповідала! — обурилася Ірка.

— А сама ти як думала — святим духом народилася? — резонно заперечила бабуся. — Звісно, не розповідала, бо я й сама його ніколи в житті не бачила. Мабуть, такий самий мандрьоха, як і твоя мамка, два чоботи — пара. У порядочних женщин, як ми з Єлизаветою Григорівною, — і такі діти! Бог покарав, а за шо — не сказав.

— Бабусю, ти про іншу бабусю розказуй! — поквапила її Ірка.

— А я ж про кого? — обурилася бабуся. — Вона приїхала зразу, як твою мамку швидка до роддому забрала. Прямо тут у мене на порозі й стала, — бабуся показала вбік вхідних дверей. — Із роддому не виходила, за все платила: і за ліки, і врачам, і акушерці. А як усе минулося, і каже: «Я дівчинку забираю із собою, її треба по-особливому виховувати». Мамка твоя аж підстрибнула від радості, шо за дитиною доглядати не треба.

Почувши це, Ірка навіть не відчула болю, її заполонило бажання дізнатися все про невідому бабусю:

— Забрала, а далі? — жадібно запитала Ірка. — Де вона тепер?

— Та за чотири роки й умерла! Тебе до мене відправила, доглядати звеліла, — бабуся на мить затнулася.



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись