Ірка Хортиця - надніпрянська відьма

Розділ 13, і останній День дев'ятий, завершальний

— І не висовуйся з будинку, — наказала Ірка, накладаючи на зап’ястки й під коліньми польотну мазь. — Користь від тебе буде лише завтра, а до завтра ще дожити треба.

Ірка скочила на знайдену в коморі облізлу підлогову щітку й умить зморщила личко — шкарупка скалкувата ручка дерла її багатостраждальні долоні. Нахнюплена Тетянка простягнула їй два згорнутих у трубочку аркуші паперу.

— Нікуди! — ще раз безапеляційно повторило дівча. — Що б там не сталося. Пам’ятай: ти ще не відьма. — Ірка пригнулась до ручки щітки й вилетіла крізь виламані двері.

Тетянка кинулась до вікна. Богдан втрачав сили. Він ще продовжував метушитися між піщаним і земляним велетами, але його меч був уже не такий верткий. І літав здухач важко, болісно, ривками.

Тетянка стривожено глянула в дзеркало. Там корчився від болю другий хлопчак. Плече Богдана було неприродно вивернуте — щойно на Ірчиному подвір’ї велети торохнули його двійника об дерево.

А за парканом уже підводилося, розпрямляло плечі третє чудовисько — з гілля та листя. Відьми, піднімаючи його, тріумфально заверещали…

Раптом золотоволоса красуня Віка замахала руками й скрикнула:

— Драпають! Подивіться, вони драпають!

Роблені позадирали голови. І справді, прямісінько над ними в повітрі висіла стара щітка, на якій сиділа Ірка. А за спиною в Ірки… була Тетянка!

Навіть сама Тетянка, яка чудово знала, що там, в Ірки за спиною — всього-на-всього морок, а вона справжня — тут, стоїть біля вікна, навіть вона відчула себе незатишно. Проте роблені зраділи.

— Хортиця вивозить подружку! — заверещала Алла. — Хапайте їх!

— Куди?! — страшно гаркнула Оксана Тарасівна. — Дурепи, вас обманюють! Дівча в будинку! Піднімайте велета, піднімайте!

Але роблені не послухались. Їхній дар, їхній єдиний шанс вислизав з-під носа. Відьми кинулись до мітел. Дерев’яний велетень упав і розсипався безладною купою листя й гілля.

По крутій дузі Ірка мчала навколо будинку. Роблені летіли за нею.

Стелла й Оксана Тарасівна, що зненацька залишилися без усіх своїх роблених, розгубились. Вони спробували скерувати обох велетів до будинку. Але поодинці не могли як слід із ними впоратись. Големи безглуздо микалися туди-сюди. Зморений здухач налетів на них з подвійною силою.

Природжені вирішили переключитись на одного велетня. Піщаний голем розсипався, заваливши піском картопляні грядки. Проте його земляний побратим попрямував до ґанку. Здійнявши меч, здухач полетів йому назустріч. Клинок уп’явся в товсту велетову шию! Зрубана голова впала з плечей! Безголовий тулуб застиг…

Обличчя сплячого Богдана переможно спалахнуло! Цієї ж миті земляна рука сіпнулась і величезна долоня безголового велета увігнала здухача в землю!

Хлопчак у дзеркалі страшно закричав!

Ірка, що на повній швидкості мчала довкола будинку, почула цей крик. Вона пригальмувала лише на секунду, лише на мить — але й цього було досить! Зграя роблених наздогнала й оточила її. Дівчатка на мітлах, бабуськи на віниках — Ірка заметушилась, намагаючись вирватися з оточення. Але відьом було багато, вони були скрізь — згори, знизу, зусібіч. Їхнє кільце стискалось навколо Ірки, змушуючи її опуститися на землю.

Тетянка зрозуміла, що їхній блискучий план зазнав фіаско. Зараз роблені знімуть Ірку зі щітки й зрозуміють, що їх обдурили, що Тетянки там нема, і що перед ними лише фантом, морок! Зараз земляний велет зійде на ґанок, заразом розчавивши безпомічного здухача. Зараз вони загинуть — і її єдина подруга Ірка, і цей толкієнутий недоумок. А за ними прийде черга й самої Тетянки!

Дівча тихесенько застогнало. Друзі ось-ось через неї загинуть, а вона стоїть тут, як завжди, — безпомічна, і нічим не може зарадити! Але ж вона відьма! У її крові — дар! Та де ж він?

Тетянка відчула, як її починає трусити: від люті й безнадії, від злості на саму себе, від страху за друзів… А потім звідкись зсередини зринула страшна, спопеляюча вогненна куля. Шаленим болем охопила серце — і Тетянка зрозуміла, що відчуваєш, коли по-справжньому кипить кров. Куля піднялася до голови — мозок немов облизали язики полум’я. Тетянка закричала…

Хмарки смарагдових іскор затанцювали на її пальцях, плечах, волоссі… Біль зменшився… Тетянка схопила Ірчину баночку польотної мазі. Кинулась у коридор. Підняла збиту велетом довгу сталеву вішалку. Залізла на неї, відштовхнулася ногами… і вилетіла на подвір’я.

Спрямувавши гачки вішалки прямо в груди земляному велету, Тетянка пішла на таран.

— Банзай!!! — закричала вона в кращих традиціях японських камікадзе.

Сталь розпорола шлемові груди. Земля бризнула навсібіч. Велетень застиг. Величезниий отвір зяяв точнісінько посеред його тулуба! Новоявлена відьмочка пролетіла земляного велета наскрізь! Той похитнувся, відступаючи геть від здухача.

Тетянка погнала вішалку до оточеної відьмами Ірки. Налетіла позаду, дзиґою закружляла в повітрі:

— І-е-х! — сталеві гачки з одного кінця вішалки, а ніжки — з іншого, з розмаху мотлошили відьом, що траплялися їй на шляху. Відьми загорлали від болю, і їхнє кільце розпалося. Ірка миттю вислизнула крізь щілину, що утворилась.

— Ти як літаєш?! — здивовано закричала вона.

— Поки ще погано, — чесно зізналась Тетянка, насилу вирівнявши важку вішалку.

Вони летіли пліч-о-пліч. Вітер бив їм в обличчя. Роблені відстали, але не припинили переслідування.

— Приготуйся!

Дівчата повернули. Ріг будинку лише на якусь мить сховав їх від переслідувачів.

Але цієї миті було досить. Ірка зависла над головами в Оксани та Стелли й жбурнула у відьом… двома зіжмаканими аркушами паперу. Біленькі паперові грудочки спалахнули чарівним зеленим вогнем. Вирівнялися, розтяглися, почали збільшуватися, збільшуватися… і врешті-решт накрили Оксану й Стеллу цілком. Обличчя, постаті відьом-хазяйок попливли, зробилися розмивчастими…



Ілона Волинська, Кирило Кощеєв

Відредаговано: 22.09.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись