Весна, що прийшла пізно

Розділ 4. Весна, що прийшла пізно

У селі Новосілка Гусятинського району настало літо. І особливо у цю пору року село виглядало ошатним та веселим. Саме розташування дозволяло розгледіти всю красу навколо. Адже село розташовувалось вище на пагорбах, а внизу вздовж дороги текла широка та глибока ріка повна риби та раків. Подвірʹя Наталки виходило на село, а ось город якраз збігав до річки, на яку щодня бігли купатись Петро та Люба. Після смерті їхньої матері, вони переїхали жити до бабусі Наталки поки батько оговтувався. Але взагалі це не було причиною, та і самої причини не потібно було Наталці щоб забрати дітей до себе. Вона так вирішила і все. Іван не заперечував. Він взагалі на все погоджувався. І на поховання не в рідному селі і навіть на те щоб його діток забрала їхня бабуся теж аж за 30 кілометрів від дому..

Оговтавшись помалу від горя Іван приїхав до рідних діток. Важко йому було їхати туди і бачити сумні обличчя матері й батька Наді, а особливо важко було бачити своїх власних дітей. Він вкотре ридав побачивши та поцілувавши дітей. І хоч малі не впізнали батька, бо пройшло майже 8 місяців від їхньої останньої зустрічі, але охоче реагували на його ласку та поцілунки. Потім Люба впізнала тата і вже не хотіла злазити з рук. Петрик трохи тримався осторонь, йому скоро мав би виповнитись рочок і Іван привіз подарунки, іграшки та солодощі і тим купив синочка. Потім і Петро вже не хотів щоб батько їхав. Але Іван мусив поїхати додому, бо в голові у нього визрівав план і він мусив ще трохи потерпіти, щоб виконати задумане.

Через тиждень Іван знову зібрався до дітей. І мати Іванова Розалія просила щоб той привіз вже нарешті онуків, щоб хоч оком на них глянути, на що Іван кивав головою і повторював: «Не переживайте мамо, все буде добре, скоро побачите онуків». Цього разу він пробув біля дітей трохи довше, близько двох днів. І прощання було вкрай важким як для дітей так і для їхнього батька. Навіть Наталка, бачачи як прихильно діти ставляться до батька та просила щоб той взяв погостити на пару днів. Але Іван не хотів просто гостин своїх власних дітей, він бажав щоб вони жили разом з ним в одній хаті.

Ще через тиждень Іван знову прибув у село на цей раз із серйозними намірами та готовим планом викрадення своїх власних дітей. Він зрозумів що розмови з Наталкою ні до чого не приводять, що матір його померлої дружини ні за що не віддасть дітей навіть їхньому тату, бо думає і впевнена лише у тому що Іван буде поганим татом, а тим більше сам без дружини. Мова про майбутню мачуху навіть не могла йти ні зі сторони Івана ні зі сторони Наталки, а отже батько вирішив діяти хитрістю йому не притаманною. Але заради своїх дітей та їхнього щастя був готовий на будь-які кроки. Навіть категоричні. Він приїхав ще зранку і вичікував потрібного моменту, бо Наталка ніде не працювала і була завжди вдома. Але тут прибігла сусідка і сказала що в сусідньому селі в магазин привезли свіжі продукти. І вона мусіла залишити дітей разом з Іваном та побігла щоб не розкупили. Цього моменту саме очікував молодий та згорьований батько. Він не збирав ніяких речей ні іграшок, схопив Петра на руки а Любу за руку і побіг на автобусну зупинку щосили. Якраз приїхав рейсовий автобус і вони всі троє поїхали в село до Івана.

Нова хата ще не була завершена і жили вони всі троє у старій. Бракувало жіночої руки і жіночої теплоти щоб зробити затишок. Але вони були щасливими. Кожного дня приходила матір Іванова Розалія та сиділа з дітьми. Доглядала їх, готувала їжу, прибирала, прала одяг. Одним словом виконувала усю хатню роботу поки Іван працював на роботі.

Наталка прийшовши додому з магазину і побачивши що Іван забрав діти, дуже засмутилась. Вона була сердита лише на себе, чому довірилась чоловіку своєї доньки чому не була уважнішою? Але вона планувала знову забрати дітей до себе. Думала пройде час і Іван сам їх привезе бо не зможе дати раду усьому. Але час минав і пройшло вже пару місяців, а дітей так ніхто і не привозив. Тоді вона сама поїхала у іншу Новосілку по діти. На порозі стояв їхній тато і сумним поглядом дивився. А тоді запросив до хати на переговори. Дуже довго вони з Наталкою розмовляли. Згадували їхню Надію, яка так швидко покинула світ, Іван розповідав про успіхи дітей, про їхні пустощі та захоплення. Але час спливав і варто вже поговорити про головне. З ким все-ж будуть жити діти. Першим заговорив на цю тему Іван.

- «Послухайте, я розумію вас як матір, ви втратили частину свого світу і частину себе. Але повірте, я теж втратив усе з відходом Надії. Діти це єдине що тримає мене на білому світі і як би не було у житті складно я стану найкращим для них батьком. Ви побачите! Якщо ж коли-небудь помітите, що я не виконую обіцяного, то зможете забрати їх. Але дайте мені шанс. Так, я молодий і можливо не достатньо розумію як потрібно виховувати їх щоб виростити успішних людей. Але я виховуватиму їх в любові, я обіцяю!» Наталка довго роздумувала, але врешті погодилась хоч мала свої умови. Вона сказала щоб кожних вихідних привозити дітей до неї і кожних канікул як вже підуть до школи. Іван ствердно кивнув і з тим розійшлись.

Іван радів безмежно. Він обціловував своїх дітей і весело грався з ними. Діти не знали причини такої радості, але теж були щасливі та веселі.

Дні сходили дуже швидко. Минуло багато часу від того дня. Іван дотримувався своєї обіцянки і кожних вихідних відвозив дітей до свекрухи в село. А Наталка кожного разу водила їх до матері на могилу. А як діти трохи підросли то вже самі бігали по декілька разів на день. Люба носила для матері цукерки та печиво а Петро майстрував з дерева різні фігури і теж відносив до матері на цвинтар. Наталка бачила те все і серце її просто розривалось від розпачу та неможливості зробити ситуацію іншою. Але вона і тішилась що діти шанують памʹять про свою матір хоч насправді були маленькими і напевне не памʹятають яка вона була. Та Наталка розповідала кожного разу. Завжди перед сном діти слухали розповіді про свою маму і для них це було як казка, бо і в реальності маму свою вони не знали тож думали що це вигаданий персонаж і одного дня вона прийде до них та обійме і поцілує своїх діток.