Втеча.

Санько підібрав мене через півгодини після мого дзвінка в двох кварталах від будинку.

 - Щось ти друже зачастив в Зону як той прапорщик на продовольчу базу. Сподобалося чи що? – з награною веселістю запитав він.

 - Типу так, - буркнув я, закинувши рюкзак на заднє сидіння сідаючи поруч зі здорованем.

На мій превеликий подив сьогодні він був абсолютно тверезий. Ми кілька хвилин стоячи в ранкових пробках, мляво розмовляли на нейтральні теми: про політику, спорт, погоду.

 - Нумо колись мужик: Рудого, часом не ти замочив? – з неприхованою погрозою в голосі несподівано запитав Санько, - Тільки не бреши хлопче - собі буде дорожче!

 - Хто такий Рудий? - простодушно запитав я.

 - Був колись знаменитий найманий вбивця. Його труп виявили півгодини назад біля твого під'їзду. По радіо в кримінальних новинах щойно передали.

 - Значить, то був-таки Рудий... Ну, так, мій грішок, - чесно зізнався я, чекаючи реакції у відповідь.

Санько подивився на мене недовірливим поглядом. Потім, зупинившись біля урни для сміття, наказав:

 - Негайно викинь мобільний телефон!

Не питаючи навіщо, я негайно ж запустив телефон у відкрите вікно.

 - У наш час менти якщо почнуть тебе шукати, то першим ділом запеленгують телефон, - пояснив він, - А так у нас буде час відірватися. Ти хоч удома не сильно наслідив?

 - У нас? - я перепитав недовірливо, - Ми хіба тепер заодно? А як же хвалена кримінальна солідарність?

У відповідь здоровань криво посміхнувся.

 - Серед правильних пацанів наймані вбивці ніколи не були в честі! Сьогодні йому тебе замовили, а завтра він рідну матір за гроші замочить. Ось такі-то хлопче пироги. Та й у нас з ним давні рахунки - братва підозрювала Рудого, що він вельми шановану людину в дев'яності до праотців відправив. Шукали, хотіли тему прояснити. Але він сука заліг на дно, років десять про нього нічого не було чутно. А ось зараз сплив.

 - Я цього не знав.

 - А тобі-то і знати було про це не положено! - посміхнувся Санько, прикурюючи сигарету.

До місця проведення чергової операції, на локації НДІ Агропром, зведене відділення угруповання «Долг» прибуло пізно ввечері. Їх сьогоднішнє бойове завдання - ліквідація найнебезпечнішого мутанта, що недавно оселився в горловині підірваного залізничного тунелю. Сержанта Мінуса взяли на цю операцію найімовірніше через те, що він єдиний з зведеної групи, що побував в тунелі.

 «Розумом наше начальство не зрозуміти! На кой ляд я там потрібен?! Снайпер в якості провідника? Так в тунелі, і заблукати ніде!» - Подумки обурювався Макс.

Тунель, швидше за все при совку мав військове призначення. Довжиною приблизно метрів двісті, полого йшов під землю. Далі тупик, утворений завалом внаслідок потужного вибуху. Ще під час перших відвідин Макс звернув увагу на масивні сталеві петлі, на яких колись висіли ворота закриваючи вхід в тунель. При вході залізнична платформа що зійшла з рейок. Судячи із залишків дерев'яних ящиків, зі специфічною маркуванням на ній можливо і привезли вибухівку.

 Виставивши пости, і встановивши по периметру сейсмічні датчики з розтяжками, бійці влаштували тимчасовий табір натягнувши намети. Потім, не розпалюючи багаття, виставили варту, повечеряли сухими пайками, і вляглися спати.

 «Навіщо посилати стільки людей? І при цьому відкладати зачистку тунелю на ранок? Тут роботи двом бійцям від сили на десять хвилин! Викурити монстра димовими шашками розстріляти здалеку або підірвати на розтяжці». - Думав Макс, засинаючи.

 Петро Ілліч не любив здійснювати походи на поверхню. По невідомій причині антена короткохвильового ретранслятора в акурат після кожного викиду регулярно виходила з ладу то інженер-електронник поставив на ній жирний хрест. А оскільки радіохвилі короткохвильового рації не могли пробитися через товщу землі та армованого сталлю бетону, то в певні дні йому доводилося підніматися нагору, для зв'язку з Резидентом. Професор ніколи на власні очі не бачив цю настільки таємничу особистість. Їх спілкування відбувалося виключно через армійську рацію по захищеному каналу. Це було однією з основних умов Резидента - ніяких візуальних контактів, тільки радіозв'язок. Сеанси радіозв’язку як правило проходили пізно в вечорі. Сторони обговорювали різні справи. Передача бранців або предметів відбувалась через мережу тайних місць. При згадці про мерзенний голос цього суб'єкта у Петра Ілліча по його сутулою старечої спині пробігли мурашки первісного тваринного жаху.

З гучним брязкотом відкрилася внутрішня двері шлюзової камери. Першим до неї увійшов одягнений в універсальний захисний костюм помаранчевого кольору начальник охорони Петров. Носіння захисних комбінезонів було обумовлено тим, що коли обладнували лабораторію в цілях відлякування непрошених гостей в особі так званих сталкерів, що сунули свої цікаві носи в усі дірки в приміщеннях котельного комплексу було розпорошено спеціальну радіоактивну речовину яка створює видимість критичного фону.

 - Все чисто пан професор. Можна йти, - пролунав голос майора, приглушений маскою протигаза.

 - Добре, - коротко кивнув Калугін.

Перед тим як закрити прозоре забрало захисного комбінезона Петро Ілліч кинув погляд на висячий на стіні годинник. На електронному циферблаті світилася цифра: дев'ятнадцять сорок п'ять. Він, в супроводі Петрова, увійшов в передбанник шлюзовий камери. Майор закрив за собою внутрішню двері і почав возитися з запірним механізмом зовнішньої.

 - Технарі шланги ледачі! Скільки разів говорив Микиті змастити двері!  - бурмотів він, з зусиллям провертаючи запірну рукоять.

Не витримавши потужного натиску відставного майора, двері зі скрипом піддалася. Калугін відкрив забрало захисного шолома.

 - Передайте керуючому технічним складом, що якщо він до ранку не полагодить внутрішній запірний механізм - то буде покараний! - зловісним голосом прошипів професор.