3

А ти собі краще ромашковий чай замов,- сказала грайливо, дивлячись на красунчика промовила Марія.
Ну давай, ромашковий чай і тістечка на твій розсуд, - так само грайливо промовив незнайомець.
Мені не можна з клієнтами чаї попивати та тістечка поїдати, я ж на роботі, - в тому ж тоні відповіла.
А якщо, ми з тобою після твоєї роботи, поп’ємо ромашкового чаю деінде. Ну як тобі! Це до – речі офіційне запрошення! - промовив він.

Все ж знесилена від вмовлянь, Марія пообіцяла зустрітися, завтра о 16 тій. Відразу після пар. До того ж вона була вихідна у кафе. Думала потратить той час на курсову, яка ніяк не лягала у цілісну картину. Їй, Марії: холерику, лідеру, капітану волейбольної команди універу та відмінниці, ніяк не йшла та тема, яку їй силоміць впихнув Аркадійович. Мов би, буде тобі тема на розробку кандидатської. От уже цей старий хитрун! Хоча все, що знала навчив саме він!

Прийшла точно о 16. Він уже стояв поряд домовленого місця. Третя лавочка біля головного корпусу. Він такий же красивий і позитивний як і у кафе. З парасолькою у руках. В очах горить така внутрішня сила, ніби все спалить і лишиться сама на світі. Сила, яка не давала можливості протистояти, яка захоплювала і оточувала миттєво. До нього, Марія зустрічалася тільки з одним хлопцем. Одногрупником Сєрьогою, він був розумаха, але постійно переживав про те , як будуть виглядати його вчинки чи слова, який це матиме наслідок. Весь час боявся сказати власну думку і настояти на ній. І весь час шукав виправдання. Хоча, якщо мінус оті моменти, то цілком хороший хлопець. Стосунки із Сергієм не вийшли за рамки поцілунків попід гуртожитком.

Цей інший. У ньому відчувався початок. І горів вогонь. Хоча пояснити тоді, собі ту тягу Марія, не могла. Її поетична натура і філологічна освіта у поєднанні із художніми майстернями відомих митців, відразу відмітила тяжіння до нього і допоки незрозумілу цікавість. Від їхнього знайомства пройшло трохи більше ніж доба, а уже дві поезії прикрашали її чорновик.
Привіт, - з його уст це пролунало ніби не вітання, а щось сокровенне, давно жаденне і таємне. Раптово нахилився і поцілував її в щічку, - Як довго тривала ця доба, - добавив м’яко.
Враз потепліло на душі, а тілом пройшов ніби мороз зі смаком солодкого ромашкового чаю. Гуляли парком, старим містом, біля замку. У маленькій, затишній кав’ярні випили ромашкового чаю. Він увесь час хотів слухати голос Марії. Увесь час їй задавав питання і горів поглядом до кожного руху, до кожного мовленого нею слова. Про себе також сказав достатньо. Місцевий, закінчив столичний вуз. Був фрілансером, писав для декількох наших та закордонних ІТ видань. Описував новинки в технологічному світі. Дуже любив свою роботу. Провів до гуртожитку. Розпочався дощ, він відкрив парасолю над ними. Поцілував в щічку. Ніжно тримав, за руку і сказав:
Марія, ми мусимо бути разом! І пішов.

Вона розуміла, що такий швидкий розвиток подій не в її стилі. Що приймати швидкі рішення вона боїться. Боїться втратити контроль. Хоча той внутрішній вогонь в його очах, словах і рухах заспокоює. Марія переїхала до нього через місяць від їхнього побачення. Через два розписалися. Через три повінчалися у маленькій, сільській церкві у передмісті. А через рік його не стало. Автокатастрофа. Одна із сотень на світі забрала його. Її, Маріїне кохання і спокій. Забрала теплі, лагідні поезії про любов і сім’ю. Лишила пустку у душі, мозку та однокімнатній квартирі. Принесла жменю антидепресантів і регулярні білі халати.

Батьки, рідні та знайомі спочатку намагалися розрадити. З часом вона віддалила усіх. Колись така усміхнена Марія. Яка встигала усе і завжди. Закрила світло, яке йшло від неї. Ніби у тій автокатастрофі загинула частина її. Час ішов, а біль не вщухала. Лише час від часу ставала іншою. То терпкою, страшною, липкою і затуманеною. В той час її творча натура померла. Відродилася самотужки після двох років смутку. Але поезія стала надривна, а картини туманні. Але вона ожила. Все так же любила ромашковий чай. Його парасолю. І весь час намагалася вимовити з тією, його неповторною інтонацією те перше слово, «Привіт».