4 - Дослідний зразок

Тоді

– Це передрукуй. Договори передай у бухгалтерію. За годину збори, попередь усіх. І замов на вечір столик у якомусь гарному ресторані. Не надто дорогому, але затишному, – киває моя безвідмовна помічниці. – Так, Тетяно, і ще одне…

Що ж я хотів їй сказати? Тру чоло, намагаючись уникати прямого погляду на райдужну пляму. О! Згадав.

– У мене закінчилася кава.

Відкидаюсь у кріслі. Очі не розплющую, поки Жижка не вийде за двері.

Після мого прохання одягатися офіційніше, вона носить виключно костюми. Справжнісінькі ділові класичного крою двійки… усіх кольорів веселки.

До того ж міксує їх з якоюсь недоступною мені логікою!

Оце сьогодні на ній малиновий піджак, фіолетова блуза та зелені брюки. Грошей, напевно, витратила купу на це шмаття…

Гаразд, за пару місяців зростуть продажі, підніму всім зарплату, тоді й натякну їй. Вже конкретно. А поки що маю надію, що моя відеокарта не згорить від навантаження.

Переглядаю програму наступної книжкової виставки та паралельно вирішую, брати із собою Марію чи ні. Відволікати мене буде, але приємно… Як на фахівця, я на неї, звичайно, не розраховую.

Менеджер вона виявилася так собі, довелося підтягнути знайомого, Жеку Кальманова, на півставки.

Він у нас тепер набігами працює та по телефону роздає вказівки. Продажі потроху зростають, але зі своїми нюансами. От, наприклад, через ті вказівки Марія часто гальмує мене – типу вона втомилась. Але як смикати мене за нервові закінчення – у тому вона профі. І сили невідомо звідки беруться.

В очах панночки Крамор горить: "Роби зі мною, що хочеш"! Але повні губки, щойно я намагаюся скоротити дистанцію, примхливо вимовляють: "Не так швидко".

Блузками мене своїми скоро до серцевого нападу доведе. Вони у неї все прозоріші і тонші стають. Я й не знав, що такі матеріали існуюють...

Ще й офіс наш ніяк не сприяє – не усамітнишся тут і не сховаєшся. Стіни картонні, та постійний броунівський рух кабінетами.

Тож сьогодні маю намір вивести наші зорові ігри з Марією на нейтральну територію. Та спробую додати обертів.

– Ну що, Тетяно? – заглядаю в приймальню за чверть години. – Ресторан забронювала?

– Продзвонила п'ять закладів. Вільні столики є у “Вероні” та “Панакоті”. Який вам більше подобається?

Та мені один чорт! Головне, щоб дівчина розслабилася та попливла без моїх надмірних матеріальних втрат. О! Так у мене під боком є ​​дослідний зразок.

– А ти б у який хотіла піти, Таню?

– Я? – бентежиться.

– Ну уяви, що йдеш на побачення, – запрошують таких, як Танюха, кудись? Сумніваюсь, але нехай дівчина помріє. Це, кажуть, не шкідливо.

– Мені не важливо куди, а важливо, з ким…

У твоєму випадку – хоч із кимось… Але гаразд, що це я так грубо? Можливо, якийсь хлопець, який страждає на акроматопсію (повна відсутність сприйняття кольору – прим. автора), буде не проти провести з нею час, за невелику доплату, звісно.

– З приємною тобі людиною, Тетянко. Який заклад обереш?

– М-м-м… Тоді “Верона”.

– Чому?

– Там жива музика та столики у гарних окремих нішах.

Окремих – це добре.

– Годиться. Тоді бронюй "Верону".

– На вісім тридцять, підійде? – скидає мені адресу реста.

Відкриваю на карті. Далеченько від дому... Іриску не встигну вигуляти. Ех-х… мені б, насправді, не панночок у ресторани тягати, а розібратися із пробними завданнями перекладачів. Їх уже цілісінька гора скупчилася.

– Слу-у-хай, – краєм ока спостерігаю, як Танюха спритно тарабанить по клавіатурі. – А я ж тобі літературну роботу обіцяв?

– Обіцяли.

– Ну то в мене є завдання для тебе. Тільки доведеться це вдома зробити.

– Гаразд, я можу.

– У мене вдома.

Тарахтіння обривається. Ручки з перламутром злітають від клавіатури, судомно смикають окуляри, що і без того сидять рівно.

– Не зрозуміла Вас, – схвильовано.

Боїшся мене, чи що, Жижко? Оце ти дарма! Я тебе в такому сенсі не розглядаю.

Щиро кажучи, взагалі намагаюся не дивитися у її бік…

– Тестові завдання перекладачів треба перевірити.

– З англійської?

– Так.

– Але ж я не фахівець, англійська в мене на розмовному. От якби з французької, я її у школі…

– Та нічого там страшного. Просто вибереш найлегші для сприйняття варіанти. Аби око в тексті ні за що не чіплялося. Все, що сподобається, відкладеш, а технічність я далі сам оціню.

– Добре. А чому у Вас вдома?

– Така справа, Тань… В мене собака не вигуляний. А мені на зустріч, у ресторан. У той, що його одна чудова дівчина порадила, – підморгую. – Допоможеш з тваринкою? З мене морозиво.

– А-а-а… Звісно, ​​Руслане Альбертовичу, – цвіте рум'янцем моя Жижка. – А Ви на зустріч… м… по роботі?

Ну можна й так сказати…

Киваю і пару разів плескаю пухку ручку.

– Домовилися тоді, не відволікаю. У бухгалтерії вже була?

– Біжу, Руслане Альбертовичу.

– І про каву не забудь!

Мчить у коридор і ліворуч. А я повертаю в інший бік – у відділ маркетингу.

Машуня, за традицією, своїми «потрійними» зітханнями розм'якшує мої мізки до консистенції кефіру. Трохи напинає губки, але приймає пропозицію зустрітися за вечерею.

Це я дотис, чи вона дозріла?

А, не важливо!

Головне, що за кілька годин ми усамітнимось у затишному ресторані з живою музикою. І, можливо, обговоримо спільну поїздку на виставку. Ну ось, бач, і не збрехав – зустріч у робочих справах!

Іду з офісу трохи раніше. Відчиняю перед Тетяною пасажирські дверцята свого скромного седана. Але Таня сідає в авто так, наче це королівська карета. Що ж, можливо, порівняно з автобусом, це так і відчувається.

Дорогою мовчимо. Вона нервово мучить свою помаранчеву сумки у формі половинки апельсина, а я періодично докручую вентиляцію в салоні. Аби хоч якось розвіяти сильні фруктові флюїди, що випромінює Тетяна.