12 - Граблі і душ

– Ну що, Яно Кін, підпишемо? – засліплює мене своєю дивовижною усмішкою. Від неї в мене знову паморочиться голова. Зовсім як одну депресію та одне розбите серце назад.

Наче й не було цих років між нами – я знову відчуваю хвилювання всередині і бажання в усьому йому догодити, аби привабливий та нахабний бос не переставав усміхатися.

Різниця лише в тому, що тепер я не довіряю всяким метеликам, мурашкам та іншим створінням, що намагаються захопити владу над моїм тілом. Розглядаю піщані візерунки та ще раз обмірковую всі "за" та "проти" договору з видавництвом. Це не займає багато часу. Адже переваги очевидні, а з недоліків – лише особа Савеліна.

Дістаю з рюкзачка ручку з великим рожевим помпоном на кінці і ставлю два розгонисті підписи.

Мене відразу наздоганяє почуття провини.

Маріос не хотів, щоб я надовго відїжджала, спілкувалася з іншими людьми. Зокрема чоловіками. Він навіть Павла Єгоровича, людину відверто у віці, недолюблює.

Неймовірно, що мені вдалося поговорити з агентом і Савеліним наодинці. Маріоса тоді відволікла матінка. І, мабуть, в готель селився якийсь президент, не менше, раз наречений відпустив мене на зустріч відразу до двох чоловіків. Це справжня усмішка долі!

Ну що ж, залишається знову покластися на дива і спробувати пояснити майбутньому чоловікові, наскільки для мене важливе повноцінне літературне життя.

Проґавити договір від "Паперового віку" – все одно, що використовувати виграшний лотерейний квиток в якості закладки.

Сподіваюся, Маріос все зрозуміє. Потрібно тільки знайти для пояснень слушний момент і слова. Можливо сьогодні, після вечірньої медитації, я це зроблю.

Згортаю свій екземпляр договору і запихаю до заплічника разом із ручкою.

Руслан здуває зі своєї копії піщинки, розгладжує прим'ятий куточок і дбайливо укладає папери на дно робочого кейсу. Він не змінився – відповідальний видавець, а відтепер ще й мій особистий редактор.

Б-р-р… Здригаюся від хвилі нерозумних мурашок. Вони проносяться вздовж хребта дуже недоречно.

Чому ви від Маріоса так не дурієте, примітивні первісні реакції!

– Пропоную відсвяткувати нашу співпрацю, – не відпускає мене уважний погляд темних шоколадних очей. – Сьогодні ввечері. Я тут розвідав, в якому ресторанчику чудово готують дораду з імбиром.

Якби я не знала, як Савелін догоджає авторам свого видавництва, подумала б, що він має до мене особистий інтерес. А так… Вирішую зберегти свої не надто міцні нерви та не провокувати дурних внутрішніх комашок.

– Дякую за запрошення, але не варто.

Вже бачу цю вечерю: я, закутана з голови до ніг, Руслан з іронічною посмішкою на ідеальних вустах і напружений, стискаючий до болю мою руку під столом, Маріос. Адже він не відпустить мене до ресторану з чоловіком. Нехай ця зустріч хоч тричі ділова. Тому обійдемося без формальностей.

– Чому ні? Ти вже маєш плани на вечір?

Запитує, складаючи сміття та залишки нашого сніданку до крафтових пакетів. А я не можу відірвати погляду від того, як швидко і чітко рухаються руки Руслана.

Вони в нього дуже красиві, з довгими, рівними пальцями і такими чоловічими, трохи виступаючими суглобами. Пучки середнього та великого на правій руці грубші – він досі багато пише від руки.

На нарадах, я сідала якомога ближче до головного редактора та, як зачарована, дивилася на ці пальці, що перекочували фірмову ручку чи вирівнювали стоси паперів.

Відвертаюсь, коли колишній бос помічає мій погляд.

– Плани? Так, можна сказати, що маю.

Усі мої вечори заздалегідь розплановані. І проходять невигадливо.

Маріос висить на телефоні, вирішуючи ділові питання, або спілкуючись зі своїми численними родичами. Ще він працює з документами чи укладає волосся. Що роблю в цей час я? Ну звичайно ж, я мучу клавіатуру. Нудно? Передбачувано? Так і є.

Раніше мене це анітрохи не напружувало. Навіть заспокоювало – у мене є улюблена справа і людина, якій я не байдужа. Уважний і симпатичний чоловік. Трохи з ревнощами останнім часом перегинає. Але кожен має свої недоліки.

В цілому ж, Маріос Каллі чудовий. Надійний. Ще й із серйозними намірами! Хіба не про це мріють мільйони самотніх жінок?

А пристрасні пригоди і вири почуттів – вони, за рідкісним винятком, існують лише в ідеальному світі. Ну чи в любовному романі.

Один такий мені якраз належить написати якомога якісніше. Адже кожне моє слово прочитає та оцінить особисто Руслан Савелін.

Від цієї думки прискорюється дихання, а подушечки пальців починають тремтіти. Стискаю долоні в кулачки.

Я впораюся! Повинна. Прийду додому і одразу ж візьмуся за новий твір.

Встаю на ноги, смикаю топік донизу і потягуюсь, розминаючи спину.

Жаль, не вдалося позайматися. Ранок – це найкращий час для йоги. Але затримуватись на пляжі та викликати черговий потік розпитувань від Маріоса я не налаштована.

Підхоплюю свій рюкзачок і закидаю на плечі.

– Дякую за сніданок. Як тільки будуть готові перші розділи, надішлю на твою пошту. Приємно було по…

– Не поспішай, я проведу, – Руслан струшує пісок зі строкатого пледа, бере його під пахву та робить крок до мене. Вільною рукою тягнеться до мого обличчя.

Застигаю здивовано. Що… він робить?

– Чекай.

– А?

Нахиляється, обдаючи знайомою м'ятно-цитрусовою свіжістю.

Його пальці ледве торкаються шкіри на моїй щоці біля кутика вуст. Проводить кілька разів, а потім – облизує їх.

– У тебе тут сік… м… персиковий.

– Дяк… – у мене перехоплює дихання, – дякую.

Відвертаюся. Риюся у рюкзаку в пошуках серветок, аж допоки мій пульс не сповільнюється до частоти, хоча б віддалено сумісної з нормою.

Господи! Ну яка я все-таки безмозка дурепа.

Вдруге на ті ж граблі. Так, високі, широкоплечі і чарівно нахабні, але все ж таки граблі. Причому вбивчо-небезпечні для наївних серцевих м'язів.

Цієї миті десь під гаманцем, кремом для засмаги і купою моїх блокнотів дзвонить телефон. Дуже вчасно!