14 - Загострення

Ходжу туди-сюди вузьким коридором, нервово торкаючись краєчків губ. Вони поколюють, наче обпечені.

Якесь божевілля! Добре, що незабаром воно закінчиться.

Руслан купив квиток на сьогоднішній вечір, а я візьму на завтра. І нам у різні боки – нам завжди було у різні. Просто раніше я цього не розуміла. А зараз подорослішала, прозріла, розчарувалася. Ні, краще сказати, стала реалісткою.

Та якась невмируща романтична і тремтлива частинка мене продовжує повторювати у думках момент нашого "майже поцілунку". Вже другого, між іншим!

Кілька років тому я б стрибала до зірок від таких збігів.

Але зараз просто наказую собі заспокоїтися. Притуляюсь до прохолодної, обшитої пластиковими панелями, стіни. Добре, тіло вгамували. Тепер дихання.

Заплющую очі та рівно і довго вдихаю: спочатку у живіт, потім ребра і, нарешті, верхню частинку грудної клітини. Видихаю у зворотному порядку. Чудово. Наче зовсім заспокоїлася…

– Танюш, зайди, твій підпис потрібнен, – командує знайомий до тремтіння всіх клітинок голос.

І моє дихання знову збивається від цього м'якого "Танюш".

Не бери до серця – смикаю себе. Це лише привілеї успішного автора, нічого особистого! Савелін підтримує дружній тон з усіма корисними людьми. Чи мені не знати?

Придушую в собі наївні хвилювання, що знов загрожують вийти з берегів здорового глузду, і крокую до кабінету.

– Ось тут. І тут ще, будь ласка. Чудово! Ну що ж… – миловидна брюнетка підносить до очей щойно підписані аркуші, – Жижкіна Тетяна. Чекаю на Вас через чотирнадцять робочих днів. Приходьте з паспортом до кабінету номер…

– Коли? – видихаю, не вірячи своїм вухам.

– Одну секунду, – Руслан м'яко відтісняє мою застиглу постать від столу. – Ми ж наче домовилися, що Ви зробите все оперативно.

– То це оперативно! – пирхає панночка із зачіскою а-ля Анджела Девіс і відвертається до монітора. – Я ж вам пояснювала. Можете звернутися до іншого нотаріуса, але такі затримки зараз всюди.

Піднімає зі столу якийсь папірчик.

– Ось! У зв'язку з останньою поправкою номер двадцять чотири, тридцять сім. Від першого нуль восьмого. Відповідно до неї, бази обліку особистих даних громадян…

Монотонно бубонить, вистукуючи по клавіатурі гострими фіолетовими нігтиками. Сипле якимись хитромудрими фразами, датами, назвами установ. Та я нічого не розумію.

Жахливі канцеляризми поєднуються з уривками моїх метушливих думок і парочкою нецензурних виразів.

Хто ж прокляв мою нещасну голову? І головне – так невчасно!

– Чекайте, вельмишановна, невже нічого не можна зробити? – не здається Савелін, заспокійливо дивлячись до мене.

О так, він точно із тих особистостей, що не звикли чути відмови. Ні від кого.

– Ви ж першокласний фахівець. Це одразу помітно. У вас неодмінно мають бути зв'язки, важелі впливу… – Руслан схиляє над столом "Анджели" свій атлетичний торс, обтягнутий білою тканиною теніски. При цьому він, я впевнена, сліпуче їй усміхається. По голосу чутно.

– Ну, тут ви не помилилися, – пом'якшує тон жертва Савелінської чарівності. – Важелями я вмію керувати…

Що? Про що це вона зараз?

– То давайте. Що-небудь придумаємо… разом, – сповільнюється голос Руслана, стає нижчим, проникливішим. – Спочатку Ви трошки напружите свої важелі, а потім… потім я докладу всіх зусиль і відшкодую ваші клопоти.

– Дуже привабливий… план, – голос брюнетки теж знижується.

Боже! Що відбувається? Вони ж щойно не домовилися про…

– Хвилинку, – підскакує зі стільця нотаріус і разом з моїми бланками випархує з кабінету.

Спостерігаю, як, проходячи повз Руслана, вона швидко проводить по його передпліччю своїми кігтиками. Савелін і бровою не веде. Йому це подобається, чи що?

Ну от хто б сумнівався? Його натура невиправна! П'ять хвилин тому мало мене не спокусив "щасливими" поцілунками, тепер пані "Девіс" мізки пудрить. Не дарма я його чихвостила в кожній своїй книзі. Мерзотник він! І це, виявилося, ніяке ні художнє перебільшення – живий прототип поводиться навіть гірше.

– Руслане? А що це зараз було? – промовляю охриплим і наче не своїм голосом. У горлі якось різко пересохло. – Ви з нею… що?

– Не переймайся, Тань, я домовлюсь. Це в неї така тактика – набиває ціну.

– Мені здалося, що ви не про суму домовлялися.

– Увага – це теж валюта, – куточок його чітких губ ледь помітно піднімається. – Засиділася панночка на роботі, у папірцях закопалася. А сама ще молода, симпатична. От і хочеться їй розваг. Це ж очевидно. – Спокійно промовляє, вдивляючись в моє обличчя. А мене обдає зсередини поперемінно то холодом, то жаром.

Маска моєї стриманості не розрахована на такі перепади – тріщить і сиплеться. Я ледве стримуюсь, щоб не висловити все, що думаю про його «валюту» та способи домовлятися.

– Мабуть, затримаюся на пару днів, зводжу її кудись, – продовжує Руслан. – Так-так, ось хоч у той ресторан, що тобі пропонував. Ти ж відмовляєшся, не хочеш…

– Хочу! – виривається з мене після чергової хвилі обурення.

Це мій видавець! Ми уклали договір, і я маю повне моральне право відсвяткувати нашу з ним угоду!

Хочу смакувати дораду з імбиром і слухати в деталях, що Руслан думає про мою творчість. Маю право! Заслужила! Вистраждала.

– От і молодчинка. Сходимо сьогодні, я вже столик забронював, – миттєво реагує Савелін, а мене оповиває солодке полегшення. Я молодчинка! Смакую неабияке схвалення, наче вишуканих десерт, і з видихом усміхаюся.

А ця фанатка плойки (чи хімічної завивки?) нехай спочатку напише щось пристойне і продасть хоча б тисячним тиражем, перш ніж мріяти про вечерю з такою великою видавничою акулою, як Руслан Савелін.

Ох!

Прозріння раптово звалюється на мене та придавлює, наче крижаною брилою.

Виходить, що всі ці роки я писала свої романи, сподіваючись, що… що він їх помітить?

Притискаю руку до грудей, намагаючись вдихнути, прикриваю очі.