Розфарбуй мою долю.

Глава 12

Анастасія вирішила погодитись на одне єдине побачення. І краще сказати про це зараз, доки не передумала. Рішуче і швидко, Туня дивлячись знизу верх на Паскуале, мовила:
   — Добре. Я згодна. Але це вже буде післязавтра. Добре?
   — Звичайно! La mia bellezza! — він поклав свою міцну руку їй на талію, трохи стискаючи її. Почувши тихий стогін Анастасії, він вирішив, що це його «зелене світло» і ніжно поцілував її.
   Вона ні намить незволікала з відповіддю на його цілунок. Сплітаючись язиками, гарячим диханням, вони солодко вивчали та досліджували одне одного. Їх обох віднесло у «світ цілунку». Розум перестав думати і це вказувало на те, що цей поцілунок був справжнім, таким який йде від щирих почуттів. Таким, коли цілунок насичує не лише тіло, але і душу. 
   Паскуале почувався, як оголений нерв, він ще ніколи не хотів бути настільки відкритим, як зараз. Він бажав, щоб Анастасія хотіла пізнати його, так як він її. Повністю без залишку.
   Туня боялась власних почуттів, бо ще ніколи, вона не відчувала те, що зараз. Поцілунки Паскуале діяли на неї заспокійливо і водночас збуджували. Дівчина боялась, що вона дозволяє занадто багато не лише йому, але і собі. Вона не хоче знову болю, знову зради і врешті решт - почуватися не гідною такого красеня. Але зараз у цю саму мить, він доводив їй, що вона для нього особлива. Його губи доводили, що він відчуває такий же нестримний потяг, як і вона. Туня хотіла віддати йому усю ніжність, яку так довго берегла у собі. Хотіла повністю задарувати тією незвіданою і досі сплячою пристрастю, яку він в ній пробудив одними цілунками. Вона хоче розтворитись у його руках. І саме у цю мить, вона собі це дозволяє.
   Відсторонившись, вони поглянули одне одному у вічі. Тепле тьмяне світло ліхтаря, давало змогу бачити, що цей поцілунок, для них обох дуже важливий. Очі говорили за вуста. Хоча ще декілька секунд назад, губи володіли неабиякою майстерністю, доводити, що спілкування не потребує слів.
   — Вау! — не змігши приховати своїх почуттів, видихнула вона.
   — Не те слово! — провівши долонею по її розпаленій щічці, він нахилився і прошепотів: — я хочу тебе побачити завтра. Можна я прийду у кафе?
   — Я буду зайнята і не зможу приділити тобі увагу. — Її гаряче дихання обпекло його шкіру. — Післязавтра, я буду вільна. У кафе у мене вихідний.
   — Добре. — Йому було важко зголоситись з нею, але повага до її бажань – були важливішими, аніж власні.
   — Дякую.
   Туня закліпала оченятами, проганяючи втому. Це не обминуло погляду Паскуале.
   — Ти дуже втомлена. — Він ніжно поцілував її у маківку. Власний прояв такої ніжності, його здивував. Ще ні одну дівчину він так ніжно не торкався. Про Анастасію йому хотілось піклуватись. Дбати про неї. Паскуале гадав, так швидко може з’явитись лише фізичний потяг, але виявилось, що це стосується і душевного поєднання. — Пішли Анастасіє, я проведу тебе.
   — Можеш мене називати Туня. Так мене називають близькі.
   — А я близький?
   — Після такого поцілунку, буде дивно сказати протилежне.
   Йому подобались її гострий розум і жвавий характер.
   — Моє «ЄГО», дякує за похвалу, — Торкнувшись знову губами її вуст, він додав: — Туня. — М’який акцент був наче родзинка і зробив її ім’я дуже цікавим.
   Їхні пальці сплелись і вони попрямували назад. Кожен його доторк, був невеличким струмовим розрядом. Неймовірна ніжність рук у поєднані з ненаситними губами – відшукали в Туні те, чого не міг жоден попередній хлопець. А саме – жінку. Жінку з бажаннями, пристрастю і сексуальністю. Вона ніколи не думала, що це є чимось таким важливим. Туня завжди вважала, що у стосунках головне, ніжність, а пристрасть то другорядне. Але лише один вечір з Паскуале, перевернув її світ і відкрила у ній справжній вогонь.
   — Ти тут з батьками?
   — Ні. Вони у Сієні. — Його палець ніжно пестив її долоню. — Я приїхав, як завжди до родини, але зостався на довше ніж планував. У Львові я вже п’ятий рік, а до Італії їзджу майже кожних три місяці.
   — Там напевно дуже гарно. — Замріяно зітхнула вона.
   — Дуже. Колись, я повезу тебе туди. Покажу де я виріс. Які там є чудові місця. — Він жваво та енергійно почав жестикулювати однією рукою, так як іншою міцно тримав Туню. — Ти сподобаєшся моїм батькам.
   — А ти не поспішаєш з висновками, ми знайомі лише пару годин.
   — Не пару, а з учорашнього дня. І я ніколи не помиляюсь. Ти сподобаєшся моїм батькам. — Він підняв палець уверх і додав: — Е il punto!
   — Що ти сказав?
   — Тобто «крапка».
   — Самовпевнений та амбітний.
   — Якщо мені щось потрібно, я буду саме таким, як ти і сказала. А зараз у мене величезна причина бути таким, la mia bellezza. — Він зухвало-спокусливо повів бровою.
   — І в кого ти такий вдався?
   — В тата. Він мені дав кілька порад.
   — Що до чого?
   — Колись він мені сказав: «Коли у твоєму житті з’явиться жінка, яка в одну мить заволодіє твоєю душею, серцем та думками – роби усе, щоб вона була твоєю. А як зробиш це, дай їй зрозуміти, що вона увесь твій світ, а головна твоя ціль зробити її щасливою. Щоб вона ніколи не пожалкувала, що обрала тебе. Кожного дня кохай її, як у перше і зроби так, щоб її серце палало від кохання до тебе».
   — О, Боже! Як гарно! — Туня розчулилась і майже непомітно витерла очі.
   — Bellezza, не плач. Батько ясно сказав, робити дівчину, яка подобається щасливою. А зараз ти…
   — Я розчулена тим, що сказав твій тато. Сльози можуть бути різними. І від щастя можна плакати.



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись