Розфарбуй мою долю.

Глава 20

Повернувшись додому, Туня пашіла немов весняна квітка. Цілунки Паскуале звільняли пристрасну жінку, яка чекала на нові прояви своєї сплячої досі природи. Жадання, бажання і неймовірна пристрасть, от що з нею відбувається коли він поруч. Кожного разу, коли його руки торкались її тіла, а губи дарували цілунки – можна було змінювати білизну. Жар між стегнами підштовхував її до важливого кроку - до ночі з Паскуале.
    — Я вже вдома. Зараз поставлю квіти у вазу і прийду. — Крикнувши з ванної, Туня набирала воду у вазу.
   Поставивши букет біля ліжка, вона задивилась на мініатюрний сад, який утворився завдяки Паскуале.
   Дана сиділа на дивані, сховавши обличчя у долоні і тихо промовляла:
   — Що мені тепер робити? Що? Що? Що?
   Туня присіла біля подруги і обійнявши її, запитала:
   — Що сталось?
   — Здається я вагітна. — Ще голосніше заплакала вона.
   — Здається, чи вагітна? — широко розплющивши очі, запитала Туня.
   — Я купила тест, але боюсь його зробити.
   — Ти ще нічого не знаєш, але вже створила «всесвітній потоп»?! — вона встала і потягла Дану за руку. — Досить рюмс, іди і зроби тест. А потім будемо міркувати, що до чого.
   Дана важко зітхнула, узяла тест з тумбочки і на ватних ногах почимчикувала до вбиральні.
   Туня сіла на диван. Перебуваючи у шоці від новин Дани, і очікуючи її підтвердження, або спростовування, Туня нервовано тупотіла ніжками.
   Минуло п’ять хвилин у кімнату зайшла Дана. Гепнувшись на ліжко, вона показала тест подрузі. Дві смужки. Дана вагітна.
   — У нас з Кирилом буде дитина. Як я йому про це скажу? Як? — вона занурила обличчя у подушку і знову розплакалась.
   — Дитина - це чудово. — Тихо промовила Туня.
   — Чудово?! — Дана подивилась на подругу.
   — Так, чудово. — Вона завжди мріяла, що колись у неї буде сім’я, але потім вона сама заглушила ці мрії, і вирішила, що головною ціллю її життя стане писати картини. — Тобі треба розповісти Кирилу, що у вас буде дитина.
   — А якщо він не захоче цієї дитини? Що мені робити?
   — Якщо він кохає, він захоче цю дитину. І зробить усе, щоб ви були разом.
   — Думаєш, він захоче?
   — Так. — Туня погладила Дану по голові, коли та лягла на її коліна, звернувшись калачиком. — Поговори з ним сьогодні.
   — Я боюсь.
   — Знаю. Але це необхідно. Він має право знати.
   — Так. Ти права. — Вона зітхнула. — Я трішки посплю, а потім скажу йому, що нам треба зустрітись і поговорити.
   — Моя розумашка. А я піду поки що, приготую тобі трав’яний чай.
   — Дякую. Дякую тобі за все.
   — Я завжди поруч. — Поцілувавши у щічку подругу, Туня пішла на кухню.

   Коли Дана пішла на зустріч зі своїм хлопцем, Туня узялась за книгу, яку почала читати декілька днів тому назад. Читаючи сторінку за сторінкою, вона неочікувано для самої себе розплакалась, як мала дитина. Чомусь здавило у грудях, тоді коли вона читала про вагітність головної героїні. Сьогодні що день вагітності? Туня обожнювала дітей і дуже хотіла в майбутньому їх мати, але доки вона не здійснить мрію і не стане художницею, все інше на потім. Цікаво, а Паскуале хотів би мати колись дітей? Що за думки? Ще не було жодної ночі з ним, які діти?
   Задзвонив будильник і нагадав, що за пів години на роботу.

   Туня сміялась з розповідей Роберта, який всіляко любив похвастатись своїми побаченнями.
   — Ой! Директор! — Роберт замовк і пішов за бар, вдаючи заклопотаного працівника.
   — Давно він не навідувався. — Пошепки промовила Туня.
   — Дівчата, зайдіть у мій кабінет після роботи. — Проходячи повз офіціанток, сказав шеф на ім’я Дмитро.
   Усі, як одна захитали головами в тому числі і Туня.
   — Настуня, ти чого так побіліла? — запитав схвильовано Рустем. — Тобі погано?
   — Ні, ні, все гаразд. Просто коли шеф викликає, я боюсь, що він може звільнити. Я ж тобі розповідала, як було у магазині. А ця робота мені ой як потрібна.
   — Люба моя, все буде добре. — Він заспокоївши усміхнувся. — Тим паче я нічого такого не чув, щоб могло говорити про чиєсь звільнення.
   — І щоб я без тебе робила. — Обійнявши Рустема, мовила Туня.
   Він швидко обійняв її навзаєм і промовив:
   — Біжи працювати. А то ти мене завжди розчулюєш, потім працювати не можу. Хочеш, щоб я щось пересолив. — Засміявся він.
   — У тебе просто дуже добре серце. Тому ти такій сентиментальний. — Відправивши йому повітряний цілунок, Туня побігла до відвідувачів закладу.
   День проходив, як завжди у швидкому темпі. Не сісти, не поїсти нормально, а ні поговорити з хлопцем, який заполонив її серце. Паскуале знову у кафе і чекає на неї.
   — Чому ти не сказав, що прийдеш? — даючи йому меню, пошепки запитала вона.
   — Тому що ти б мені сказала не приходь. — Усміхнувся хлопець, узявши з її рук меню. — Конспіратори ми ще ті, правда?! —засміявся він, гортаючи книжечку. — Мені каву… І тебе.
   — Каву я принесу зараз. — Вона нахилилась біля самого його вуха і пошепки додала: — А я буду ввечері, після зміни.
   — На такий десерт варто зачекати. — Провівши великим пальцем по нижній губі, він побачив, як Туня облизала свої вуста.
   — Маю бігти. — Вона грайливо усміхнулась і швидко пішла до кухні.
   Паскуале міг лише зітхнути, дивлячись, як рухаються її стегна. Покласти б її зараз на цей стіл, зірвати одежу і почати кохатись нестримно та хижо.
   — Ось твоя кава. — Її очі сяяли, коли вона розмовляла з Паскуале.
   — Дякую, mia bellezza. — Він усміхався, як тільки вона підходила.
   — Я сьогодні маю затриматись. Шеф чомусь викликає.
   — Все добре?
   — Ще не знаю. — Дівчина знизила плечима.
   — Але ти вже хвилюєшся? Ти навіть якась бліда. Тобі погано? — він ледь стримувався, щоб не підвестись і притиснути її в свої обійми.
   — Все гаразд. Просто хвилююсь, ця робота мені дуже необхідна. Ти сам знаєш. — Вона обернулась на сусідній столик, а потім знову на Паскуале: — Маю бігти.
   — Чекатиму. — Він усміхнувся і зробив ковток запашної кави.

   Стоячи у кабінеті директора: Туня, Лора та Вікторія чекали, коли почне говорити шеф і ось мить настала:
   — Дівчата у мене є новина. Не скажу, що усім вона сподобається, але… — Він потер свої пухкі руки і всівся у крісло за добротним столом. Його велика статура ледь містилась у крісло. Білявий, з зеленими очима та борідкою – чоловік виглядав дуже респектабельно. — Кафе дуже скоро зміниться на бар.
   — Як це? — Вікторія ошелешено відкрила рота.
   — А як же ми? — запитала Лора.
   Туня нічого не могла сказати, бо у цей момент вона зрозуміла, що вона безробітна.

 



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись