Розфарбуй мою долю.

Глава 45

  Туня усміхалась до друга так щиро, що здавалось щелепу заклинить.
   — Коли ти повернувся? — запитала Туня у Шерлока.
   — Вчора по-обіді. — Він, знову торкнувся її животика. — Як ти почуваєшся?
   — Все гаразд, дякую. — Туня відкинула свій рудий хвостик назад. — Поля сказала, що я тут?
   — Звичайно. Я так хотів тебе побачити. — Щиро зізнався хлопець.
   — І я дуже-дуже хотіла тебе побачити. — Туня усміхнулась і запитала: — Будеш хресним батьком моєї дитинки?
   — Туня! — Остап розчулився і обійнявши її відірвав від землі. — Звичайно! Звичайно! Для мене це велика честь. — Він опустив її на землю. — Вибач, я не зробив тобі боляче?
   — Ні, я ж не крихка. — Засміялась вона.
   Туня помічала, як він змінюється біля Полі, але останнім часом він все більше і більше демонстрував свої почуття, зовсім не стидаючись їх, як це було раніше. Його стриманість та манерність – поступово змінюються на свободу дій. І це Туні дуже подобалось.
   — Я так рада, що ти погодився. Ти мій найкращий друг і я точно знаю, будеш найкращим хрещеним батьком для моєї крихітки. — Дівчина погладила животик. 
   — Іншої відповіді, не могло бути – лише позитивна. — Промовив він.
   Над Тунею злетіли пташки і наполохавши її змусили повернути голову.
   Туня заціпеніла. Вона марить? Спить?
   Ні! Ні! Ні! Вона не марить і не спить. Перед нею Паскуале.
   Подих перехопило, а серце віддавало шалені ритми у скроні. Очі застелив туман із сліз. Подив поступався місцем полегшенню.
   Її усю трясло. Ребра здавалось тріснуть від таких глибоких подихів. Вона так надіялась, колись побачити його. Можливо – випадкова зустріч. І коли вона про це мріяла – завжди запитувала саму себе «Що вона відчує?». Зараз, Туня знала відповідь це слово – кохання. Вона не сердилась на нього ні за цей увесь час, ні тепер – коли побачила. Кохання – лише кохання.
   Зараз вона розповість йому, що носить їхню дитину під серцем. Від цієї миті – їх розділяло не більше ніж двадцять кроків.
   Туня побачила в його руках букет. Він знав, що вона тут. Паскуале прийшов до неї. Вона все пробачить. Все забуде. Лише б бути з ним. Вдихати його аромат. Цілувати його. О, Боже! Він тут. Поруч.
   Вона задихала з новою силою, коли він рушив до неї.
   Остап, стояв, як вкопаний, проте дуже сердився.
   Паскуале дивився їй у вічі, доки йшов. І ось він тут. Поруч з нею.
   Чому не обіймає? Чому не цілує? Туня не знала, що з ним. Він був насуплений та злий. Презирство так і читалося у його очах.
   Паскуале дивився на неї і бачив лише – жаль та нездійснені мрії.
   — Привіт. — Нерішуче промовила вона.
   — Привіт. — В’їдливо, відповів він. — Бачу тебе можна привітати.
   Туня засяяла, та торкнулась животика.
   — Так.
   — Це тобі. — Він простягнув їй букет. Дивлячись на неї, у її радісні, заплакані очі – він вмирав від болю, що не він ці очі зробив щасливими. Вона щаслива і закохана. А ще вона вагітна від іншого. А він… він бовдур, який вирішив, що вона на нього чекає.
   — Дякую. — Її руки тремтіли, але вона все ж таки міцно стиснула букет і ледь торкнувшись його руки не зомліла. Тепло його тіла, віддалось по усьому її тілу.
   Він частіше задихав, коли їхні долоні зустрілися. От бовдур?! Мрійник! Він сам до себе відчував відразу. Вона з іншим, а він нюні розпустив.
   — Можна нам поговорити на одинці. — Риторично запитав він, кинувши на Остапа зневажливий погляд. Він взагалі хотів добряче нокаутувати цього вискочку. Але, стримав свій гнів. Йому пощастило. 
   — Так, звичайно. — Остап подивився на нього, сповнений злості та антипатії. Потім глянув на Туню і промовив: — Я не далеко. Якщо, що… — він відійшов, залишивши подругу на одинці з цим нахабою.
   Вони у двох. Як колись.
   — Де ти був? Чому не приходив? — Туня заплакала дужче і витерла долонею очі, розмазавши блакитну фарбу на обличчі, яка залишилась на пальцях.
   Він не зміг, щоб не торкнутись її. Його рука піднялась і пальці торкнулись її рожевої щічки. Її шовкова шкіра, зробила свою справу – віддаючи хвилі блаженства нижче талії. Паскуале наче здурів. З цими почуттями не можна впоратися. Притягнувши її до себе, він вп’явся у соковиті губи Туні.
   О, Боже! Її смак, це – Райське блаженство.
   О, Боже! Його цілунок, це – Нірвана.
   Губи сплітались з дикою пристрастю і водночас з ніжністю, яка може бути лише між закоханими людьми. Чорний шоколад і ваніль – ось, що таке їхній поцілунок.
   Туня відповідала з таким же завзяттям на поцілунок, як і Паскуале його дарував. Голова йшла обертом. Вона застогнала, коли відчула, як його руки стискають її волосся на потилиці, а язик стає ще рішучішим. Звук її задоволення, увірвався у його свідомість і відізвався у низу. Хлопець ще сильніше притиснув її гаряче тіло до себе. Те, що між ними було купа одягу – не заважало відчувати жар тіл. Її животик, вперся об нього. Її животик… вона вагітна від іншого! Що він собі думає?! Геть, руки від неї!
   Паскуале відсторонився, залишивши її в повному не розумінні. Пухкі вуста Туні, приковували погляд, але тепер йому зась до них. Її кавелер. Її коханець… Десь тут швендяє неподалік. Якщо б він побачив це – без кулаків діло не обійшлося. Але чому ж Туня так гаряче відповідала на його цілунок? Невже вона з ним, бо була у скруті? Що за думки?!
   — Це все не правильно. — Важко дихаючи, промовив він.
   Її очі розширились. Її подив читався не озброєним оком. Але через мить подив змінився на сором’язливість. 
   — Ти про що? — вона зніяковіло дивилась на нього.
   — Про це все. — Він навіть не міг пояснити. Але не вже не зрозуміло і так, що ця ситуація безглузда.
   — Дивно… І ти це кажеш після того, як поцілував мене?
   — Так.
   — Змістовно.
   — А, що ти хотіла почути? — він підвищив тон на неї.
   — Що я хотіла почути?! Це ти мене питаєш? — вона ошелешено дивилась на нього. — Я скажу тобі, що я хотіла почути. — Вона кипіла від злості та обурення. Він кинув її, а тепер у чомусь примарному звинувачує. — Ти покинув мене. Залишив саму. Зник на довгі місяці. А тепер ти – приходячи сюди, поводишся, як ображений і скривджений?! Нічого не переплутав?
   Паскуале ледь усміхнувся, дивлячись, як її носик від гніву червоніє.
   — А, ти вважаєш, що ображатись мені нема на що? Що ти мене не скривдила? Що не образила мої почуття? Що не розбила моє серце? — шквал запитань та тверджень, сипались немов град.
   — Ти з глузду з’їхав? Це ти мені про таке говориш?! — вона була шокована його словами. — Де ти був усі місяці? — понизивши тон, спокійно запитала вона.
   Він теж мав заспокоїтись.
   — Я потрапив у автомобільну аварію. В той день, коли ми востаннє говорили по телефону.
   Туня затулила рот руками, щоб заглушити крик.
   — Коханий мій. — Вона знову заплакала.
   — Коханий… — він фиркнув.
   — Що з тобою сталося?
   — Я провів усі ці місяці у лікарні. Я думав лише про тебе. Думав, як повернутись до тебе. Я жити без тебе не міг. — В його очах з’явились сльози.
   Туня підняла руку і торкнулась його обличчя, забираючи сльози. Він на мить закрив очі, насолоджуючись її теплотою, але вже через секунду відсторонився.
   — Я ходила до тебе. Дзвонила тобі. — Туня ледь говорила крізь сльози. — Я думала ти мене покинув. Залишив.
   — Я б ніколи не зміг. — Чесно зізнався він.
   — Коханий. Мій коханий Паскуале. — Туня знову хотіла торкнутись його, але він відсахнувся.
   — Не треба. — Промовив хлопець.
   — Пробач мені, що я так думала. Просто…
   — Просто, ти зрадниця! — зціпивши зуби сказав він.
   — Що? — вона приголомшливо подивилась на нього.
   — Ти ще питаєш?! Швидко ж ти забула мене. Забулась про ті слова, що говорила. Ти погодилась вийти за мене. Забулась?
   — Ні. Не забулась. — Тихо сказала Туня, а по щоках текли сльози. Сльози, які обпікали не лише обличчя, але і душу.
   — Ти все забула. Ти забула наші ночі, дні та те кохання яке було між нами. — Його душили сльози, і біль який він відчував підводив його до провалля.
   — Я нічого не забула. Навіщо ти так говориш? — вона затремтіла.
   — Кажеш не забула… а сама… сама…
   — Що сама? — запитала вона.
   — Стрибнула у ліжко до начеб то друга. — Випалив він, і одразу скривився від ляпаса, яким нагородила його Туня.
   — Ти бовдур! Ти не заслуговуєш на те, щоб я зараз щось тобі пояснювала. Я страждала усі ці місяці. Ти не знаєш, як мені було важко і з чим мені довелось зіткнутися.
   — Я бачу, як тобі було важко… — Він потирав обличчя де пекло місце від удару її маленької ручки. А потім подивився у бік Шерлока, який пришвидшив темп, побачивши, що Туня палає від гніву. — Твій коханець іде. Чого ж так зволікав?
   — Що тут коється? — запитав Шерлок, підійшовши у притул.
   — І ти туди ж?! І давно ви спите разом? — злість огорнула його розум, не даючи тверезо думати.
   Шерлок не витримав і завдав удару Паскуале, прямо у ніс. Паскуале довго не думаючи, замахнувся кулаком і добряче зацілив в око Остапу.
   — Досить! Досить! Прошу! — закричала Туня.
   Вони двоє обернулись на неї, бачачи, що вона тримається за живіт.
   — Що сталося? Щось болить? — Паскуале підійняв її на руки і посадив на лавку. З його носа сочилась кров, яка капала на комірець білої сорочки, під пальтом.
   — Живіт. Живіт болить. — Туня схопилась за животик. — Моя дитинка. Мені страшно.
   — Не бійся. Не бійся. Все буде гаразд. — Паскуале заспокоював її, тримаючи за руки.
   — Де болить? — запитав Остап.
   — Ось тут. — Туня вказала на низ живота.
   — Викликай швидку. — мовив Паскуале до Шерлока.
   Хлопці геть забулись про суперечку. Зараз вони хвилювались лише про Туню.
   Паскуале не хотів, щоб щось сталось з нею, або з її дитиною. Він би собі цього ніколи не пробачив.
   — Зараз. Зараз. — Остап почав набирати номер швидкої. Додзвонившись почав пояснювати де вони і що сталося. Доки він розмовляв по телефону, його серце калатало наче він стрибав на батуті. Його подрузі боляче і все це із-за них обох. Навіщо було бити Паскуале?!
   Паскуале не відпускав руки Туні і все промовляв:
   — Пробач… Пробач мені, mia bellezza. — Його ніжність стерла злість.
   — Мені страшно… Мені страшно, Паскуале. — Вона тремтіла і плакала.
   — Я візьму тебе на руки і віднесу до виходу з парку. Там буде чекати на нас швидка. — Пояснив він. — Добре? — запитав він, скоріш за все Остапа а ніж Туню.
   Остап махнув головою у знак згоди.
   — Так. — Погодилась Туня і обхопила руками шию Паскуале.
   Вони обоє тихо зітхнули – відчувши тіла одне одного.
   Паскуале обережно підійняв її, та подивився прямісінько у вічі Туні. Здавалась дивоглядки тривали вічність, але насправді лише декілька секунд. Дівчина знову зойкнула і її очі прикрились.
   — Туню! Туню! — Паскуале промовляв її ім’я, намагаючись зрозуміти чи втрачає вона свідомість.
   — Все гаразд… Все гаразд… — вона поклала на його груди голову і з її очей хлинув потік гарячих, пекучих сліз.
   Паскуале відчув, як його сорочка на грудях стає вологою, він одразу зрозумів, що це сльози Туні. Його серце стискалось від болю. Стало так важко дихати, що здавалось легені зі свинцю. Він не переживе, якщо з нею щось станеться. Не переживе. Нехай вони не разом, нехай вона з іншим, нехай у неї від нього дитина – але він бажає їй лише щастя. Він усе відасть, щоб бачити, що з нею усе гаразд.
   — Туня. Mia bellezza. — Його легкий акцент, пестив її ім’я. — Моя крихітко. Все буде гаразд. — Шепотів він біля її скроні. — Вибач, мені. Я не хотів, щоб так вийшло.
   — Я знаю. — Вона притиснулась ще ближче. — Ти не винен.
   — Це через мене… ти у такому стані. — Клубок у горлі не давав змоги говорити.
   — Цими словами ти не робиш мені краще. — Вона знову зіщулилась у його руках.
   — Вибач.
   — Я ніколи не забувала про тебе. — Ледь чутно, промовила вона обпікаючи своїм диханням його шию.
   — Не говори зараз… тобі не можна хвилюватися… — Паскуале торкнувся своїми губами до її волосся. Цей аромат дурманив і заспокоював.
   — Я не забувала про тебе. — Повторила вона, а потім перед її очима потемнішало.
   — Туня! Туня! — він задихав частіше. Його губи все так само торкались її, а руки трішки потрушували – щоб привести дівчину до тями.
   — Вона знепритомніла? — обернувшись, Остап очманів. На його обличчі відображався чистий страх.
   — Так. Треба швидше йти. — З цими словами він прискорив темп у двічі.
   Остап крокував за Паскуале ногу в ногу.
   Побачивши вихід, вона обоє полегшено зітхнули.
   Швидка допомога, вже була біля парку.
   — Потерпи крихітко. Потерпи. Ми вже майже дійшли. — Шепотів Паскуале біля її скроні.



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись