Розфарбуй мою долю.

Глава 47

— Mia bellezza, крихітко моя. Моя Туня. — Він промовляв її ім’я наче молитву.
   Паскуале дивився на її такі прекрасні риси обличчя: на її довгі вії, пухкі ледь прикриті вуста, гарною дужкою брови та рожеві щічки.
   Провівши долонею по волоссю коханої, він наблизився і поцілував Туню у скроню, вдихаючи її неймовірний аромат.
   Туня зайорзала на ліжку, все гадаючи, що це сон… але… ні. Вона дійсно чує голос Паскуале, відчуває його доторки і аромат солодкого тіла.
   Її повіки закліпали, проганяючи втому, тепер вона вочевидь бачила Паскуале.
   — Ти тут. — Усміхнулась вона, своєю сонячною усмішкою і її щічки ще більше розчервонілись.
   — Так, я тут. — Він у друге провів по її косах долонею.
   Туня навзаєм підняла свою долоню і торкнулась його чіткої вилиці.
   — Я так чекала на тебе. — Тихо зізналась дівчина. — Ти завжди був поруч, навіть тоді коли був далеко.
   — Моя красуня. Я так скучив. — Паскуале нахилився до її ліжка і запустивши руки під тендітну спинку коханої – обійняв ніжно та водночас міцно. Наскільки цього дозволяв кругленький животик.
   — І я скучила. — Сльози підступили до горла. — Неймовірно скучила. — Туня обіймала його так жадібно, наче боялась, що це сон.
   — Я боявся, що не знайду тебе. Ця думка мене вбивала. — Його голос звучав біля її плеча, до якого торкались губи. Її шовкова шкіра, манила цілувати. Що він і зробив.
   Туня тихо зітхнула, відчувши його вуста на своєму плечі. Заплющивши очі, вона віддалась своїм почуттям, забувши про усе на світі.
   Почувши її задоволене зітхання, Паскуале усміхнувся. Його губи опустились за вушко, на те містечко, яке створене для ніжних поцілунків. Шийка – смачна шийка. Він відчував її дихання, яке прискорювалось з кожним його цілунком. Ямочка на шийці, до якої він торкався губами, проводив язиком – давала знати, що хазяйка цього неймовірного тіла, задоволена. Він відчував шалений ритм її пульсу. О, Господи! Він так хоче бути з нею!
   — Поцілуй мене… прошу… — голос Туні, був майже беззвучним.
   — Це я прошу… — він уривчасто задихав, відірвавшись від її шийки, він дивився на неї, — твого цілунку. Твого дозволу на нього.
   — Може ти перестанеш запитувати?! — її очі потемнішали від бажання.
   Тримаючи її потилицю однією рукою, іншою він провів по розчервонілій щічці.
   — Я кохаю тебе. — Промовив він, накинувшись на її солодкі вуста.
   Обоє голосно і з полегшенням зітхнули, відчувши тепло одне одного. Цілунок був, як вода у пустелі – таким потрібним, який повертає до життя. Паскуале притиснув її ще сильніше до себе – заявляючи на неї свої права. Його язик уміло оволодів її ротиком, знайшовши жвавий язичок коханої. Їхні вуста наче печатка ставили одне на одному тавро вічного кохання. Назавжди. Того, що буде тривати вічність і після неї.
   Соковиті, пухкі вуста Туні, зводили його з розуму. Її безсоромно - спритний язичок нагадував, усі ночі і дні проведенні разом. Він от-от і вибухне від неймовірної насолоди знову відчувати її губи.
   По тілові пробігли «мурашки» - говорячи про те, що його губи відзиваються у кожній клітинки її тіла. Тіла – яке належало і буде належати тільки йому. Їхні душі – це одне ціле і цей цілунок доказ цього. Туні потрапила у ідеальний світ – їхній світ. Його вуста, які стільки їй давали – були її Раєм.
   Вони забули, як дихати – був лише цілунок, доказ кохання, яке було завжди з ними.
   Коли повітря геть забракло, вони відсторонились одне від одного і тихо засміялись.
   — І я тебе кохаю. — Дивлячись у вічі Паскуале, відповіла вона.
   — Господи! — він на мить заплющив очі, а потім знову подивився на неї. —  Моя Туня. Моя. Як же я скучив за твоїми губами. — Хлопець ніжно провів великим пальцем по її розчервонілій пухкенькій губі.
   — Твоя. Лише твоя. — Від його доторку її очі інстинктивно заплющились, а з грудей вирвався тихий стогін.
   — Моя. Лише моя. — Повторив він.
   Туня розплющила очі і подивившись у блакить його очей, промовила:
   — Нарешті ти зрозумів, що я лише твоя. — Вона тішилась, тим, що він зрозумів, як помилявся у ній.
   — Зрозумів… Я…
   — Нічого не кажи. — Туня накрила його вуста своїми у ніжному цілунку.
   Він у блаженстві заплющив очі.
   Поцілунок був не довгим, але настільки чуттєвим, що обоє ще декілька хвилин після нього просто мовчали.
   — Кохана моя. Mia bellezza. — Він встав з ліжка, а потім вставши на одне коліно, дістав коробочку з кишені і відкривши її промовив: — Ти вийдеш за мене?
   Туня забулась, як дихати. Очі затуманили сльози щастя.
   Це все насправді? Це насправді відбувається з нею?
   Дівчина затулила руками губи, заглушивши зойк.
   — Паскуале… Мій коханий. — Туня похитала у знак згоди головою.
   — Це означає так? — усміхнувся він. Ця мить була кроком у їхнє спільне щастя.
   — Так! Так! Так! — голосно сказала вона і кинулась у обійми Паскуале.
   Його губи знайшли її вуста. Їхні тіла відізвались у туж саму мить – як завжди. Солодка хвиля задоволення, тепла та ніжності, огортала їх немов плед у зимку. Дихання одне на двох. Серцебиття одне на двох. Вони одне ціле. Зараз. У цю мить і назавжди.
   Довгий поцілунок, був палким та всепоглинаючим. Руки Паскуале, пестили її потилицю та спинку. Кожного разу, коли він торкався її стегна – Туня задоволено зітхала, роблячи полум’я кохання ще більшим.
   — Ти моя… Моя…
   — Тільки твоя. — Туня дивилась йому у вічі, швидко дихаючи після неймовірного цілунку.
   Як може багато означати цілунок. Торкаєшся не лише тіла, але і душі. Це, як ковток свіжого повітря. Це наче вода у пустелі. Насолодитись, напитись – здається не реально і ти все продовжуєш і продовжуєш насичуватись. Але цього завжди буде замало – лише поєднати життя з коханою людиною, може кожного дня насичувати цю потребу.
   — Дай мені свою руку. — Тихо прошепотів він, приховуючи своє розчулення.
   Туня простягла руку і усміхнулась.
   Паскуале узяв її пальчики у свою велику жменю і ніжно та повільно одягнув обручку. Поцілувавши пальчики коханої нареченої, Паскуале підняв на неї свої очі та радісно усміхнувся крізь сльози.
   — Я така щаслива! — Туня обійняла його і торкнувшись губами його шиї, промовила: — Я така щаслива поруч з тобою.
   — Я завжди буду поруч. Я завжди робитиму Вас щасливими. — Відсунувшись та тримаючи її за рученята, промовив він. Забраши з її обличчя руду прядку, він додав: — Мені байдуже, що ти була з іншим. Тепер ти лише моя.
   Туня ошелешено подивилась на нього. Слова застрягли у її горлі. Що він верзе? Про що він говорить? Що це все означає?
   Вона швидко закліпала проганяючи сльози. Усвідомивши суть його слів, Туня борючись з тиском у горлі, запитала:
   — Так ти мені прощаєш?
   — Так. — Радісно сказав він. — Я буду гарним батьком… — Паскуале прокашлявшись додав: — мені байдуже, що не я його біологічний… батько… але я буду любити його, як рідного. — Він запинався від хвилювання, але його слова були такими ж щирими, як і його зізнання у коханні до Туні.
   — Я думала… — Сльози струмком обпікали щічки. Радість та щастя, змінились на вразливість і образу. — Я думала, ти усе зрозумів.
   — Так. Я все зрозумів та зважив. — Так само щиро продовжив він. — Остап звичайно може бачити дитину. Я не буду проти.
   — Ну, що ти верзеш?! — закипіла вона від обурення.
   — А що не так? Я тебе не розумію! — він насупився, не розуміючи її тону.
   — Отож бо і воно! Ти нічого не зрозумів! — вона зняла обручку і відала її йому.
   — Що ти робиш? Чому ти мені її віддаєш? — Паскуале від злості стиснув обручку у кулаку і запитав: — Ти не хочеш за мене заміж?
   — Ні.
   — Ти знущаєшся? — він встав з ліжка і був сердитий, як бик на кориді.
   — Коли ти усе зрозумієш, тоді поговоримо. — Дивлячись йому у вічі, сказала вона.
   — Ти так легко можеш кривдити почуття інших. — З болем у голосі, він дивився на неї не відводячи погляду.
   — Так само, як і ти. — Рішуче сказала вона і задерла свій червоний носик.
   — Може ти хоча б поясниш, чому ти так вчиняєш. — На його шиї сіпалась жила, яка вказувала на те, що його гнів добігав апогею.
   — Ти покликав мене заміж, а потім образив мене.
   — Чим?!
   — Подумай над цим на дозвіллі. — Її очі пекли вогнем від сліз, а серце розривалось від болю. Її коханий чоловік – бовдур!
   — Що тут думати! Ти спала з іншим, я пробачив тобі це. Я пробачив тобі зраду! Що ти ще від мене хочеш?! Я сказав, що буду любити дитину, як свою. Цього замало? — він майже перейшов на крик, але зупинив себе.
   — Дякую, за великодушність. Але прощати мене немає за що. Я перед тобою нічим не завинила. — Важко дихаючи, вона захищала себе від нападків, які були не правдою. Все, що він казав немало підстав.
   — Ясно. Тепер зрада – це норма. Я все зрозумів. — Він подивився на неї і сказав: — Прощавай. Ми більше не зустрінемось. Ніколи. — Сказавши це, він пішов геть.

 



Анна Харламова

Відредаговано: 18.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись