Розділ 1

П'ять років потому.

– Мамо, а що таке розбите серце?

Усмішка русявого хлопчика була надто веселою для такого запитання.

– Це коли здоров'я, хоч в космос лети, а все одно отут болить, наче ножем ріжуть.

– А навіщо тато розбив тобі серце?

Зіниці зробилися такими великими, що стало неможливим розгледіти колір райдужок. Але вона й так знала, що вони темно-сірі.

– Він не хотів.

Сама не вірила в те, що сказала.

– А ти навіщо йому розбила серце?

Сірий погляд став вкрай сердитим, насупленим. Відчуття провини здушило серце.

– Я не... – спробувала виправдатись, захитала головою.

– Ти винна! – закричала дитина плачучи. – Винна! Ти! Твоя провина, що він зараз не з нами! Чому ти дозволила йому піти? Навіщо вигнала? Не пробачу! Не пробачу!

Маленькі ручки потяглися, аби застукотіти кулачками об її ноги...

Раптово прокинувшись, Ася скрикнула та швидко опинилася на ногах. Пітьма лякала, не давала дихати. В темноті все здавалося незнайомим, чужим. Спробувала знайти, де вмикається світло, й скинула щось на підлогу. Схоже, книгу. Коли ж нарешті настінний світильник осяяв кімнату, змогла спокійно видихнути. Вдома.

Вірніше, у бабусі вдома. Але за останні роки, відколи Ася оселилася тут, стала вважати цей будинок домівкою.

Дуже хотілося пити, тому дівчина тихо пройшла на кухню, набрала в склянку води та сіла за невеличким дерев'яним столом. Світло не вмикала, сподіваючись залишитися непоміченою.

Тихо цокала стрілка старого годинника, показуючи другу годину ночі. Ася знала, що після цього сновидіння, лягати більше не має сенсу. Все одно заснути не вдасться після такого.

Дитина снилася їй не часто, але тоді важкий тягар провини переслідував довго. Частіше в снах вона бачила жахіття війни. Згадувала пережите та не могла повірити у те, що все скінчилося. Але жодного разу не пошкодувала, що стала волонтером, хоча й шлях, який обрала, добряче змінив її.

Часто згадувала двадцять четверте лютого, перший день. Ту паніку, страх, жужмом напхані речі у валізу. А потім їй зателефонував Жайворонок і повідомив, що йде добровольцем, інакше не може.

– Вибач, Асю, – сказав Петро тоді, – кіно скасовується. Сходимо, коли повернуся.

Саме в той момент дівчина й зрозуміла, що повинна теж допомогти всім, кому зможе.

– Не спиться? – почула за спиною голос. Спогади миттю сховалися в найглибші закутки пам'яті.

За спиною з'явився Тарас, двоюрідний брат, й увімкнув світло.

– Чогось ні, – усміхнулася зовсім без радості, повернувши обличчя до хлопця.

Тарасові через кілька днів мало виповнитися двадцять п'ять. Як і Андрієві зараз. І чому кожен раз дивлячись на брата, вона згадувала єдине своє кохання?

Найбільше дратувала в поглядах рідних ота їхня щира жалість. Вони здогадувалися через що Асі довелося пройти й кожен вважав своїм обов'язком прийти на допомогу, в якій не було ніякої потреби. В неї все було в порядку!

От і Тарас дивився на Асю, мов от-от збирався втішити. Аби цього не сталося, дівчина поставила зустрічне запитання:

– І в тебе сну нема?

– О, ні! Ти ж знаєш, я сплю міцно й довго. Настю з потяга їду забирати через годину. Не хочеш зі мною?

Тарас відчинив холодильник та дістав звідти бутерброд, який бабуся завбачливо приготувала коханому внукові.

– Ні, дякую, – захитала головою, – твоя дівчина мене ненавидить!

– Насправді це не так! – примружив очі. – Лише вважає нудною. І взагалі-то я забиратиму з потяга сестру Настю. З її хлопцем.

Це ж треба було знайти собі дівчину – тезку власної сестри! Щоб вся рідня з розуму сходила, здогадуючись кого Тарас має на увазі!

Хоч брат нічого про цього таємничого «хлопця» не знав й навіть у очі не бачив, як і вся родина, але все одно заочно його недолюблював. І це було надто помітно. Ася ж ставилася з байдужістю до бойфренда кузини. Її взагалі мало що цікавило по-справжньому останні п'ять років.

– Думала, вона приїде в середу.

– Так уже середа, Асю.

– Справді? Час швидко летить. Я й не помітила.

Тарас уже доїв бутерброд і, помивши за собою тарілку, зупинився навпроти дівчини.

– Асю, тобі не здається, що пора повертатися до життя? Скільки ти ще збираєшся хандритися?

Завжди яскраво-блакитні очі брата дивилися вимогливо. Настільки, що десь глибоко в душі стала колупати совість.

– Я не хандрюсь, – огризнулася, ховаючи погляд від Тараса, – просто...

– Просто сидиш на шиї у батьків та бабусі.

– Я... – запнулася, не маючи ніякого оправдання. Господи, як же їй було соромно перед усім світом! Обличчя, напевно, побагровіло. Ніхто з родини раніше не дорікав їй у цьому, хоча всі знали той факт, що Ася живе коштом батьків.

– Їдеш зі мною?

– Ні...

– Так я й думав!

За хвилину вхідні двері відчинилися, у дворі зашумів двигун новенької машини брата. Ася мовчки дивилася на свої неохайні нігті. Коли вона робила останній манікюр? Ще до війни? А після неї взагалі з'явилася звичка їх гризти. Маму це дуже дратувало, як і в дитинстві.

Дуже швидко вдалося заспокоїти себе, переконати в тому, що нічого страшного у «сидіти на шиї  у батьків» немає. І взагалі яке кому діло до того, як вона живе? Бо це саме її вибір! Але трохи сліз все ж пролилося. Ніяк не вдалося їх стримати. Очі почервоніли, стали негарними. Тільки це турбувало Асю всього кілька хвилин. Вмостившись на зручному дивані у вітальні, вона відкрила на телефоні улюблену гру й стала проходити надважкий рівень, який не могла здолати ось уже третій тиждень.

Не знала, скільки пройшло часу, але після, напевно, тридцятої невдалої спроби не витримала та кинула телефон на диван, поряд з собою.

– Та дідько б тебе забрав! – розсердилася, не стримуючи емоцій.

– Асько, не лайся, – голос Тараса змусив здригнутися. Вона й не помітила, коли він увійшов. Добряче зависла на грі. – Краще йди Настю стрічай, поки вона не засмоктала свого «Безнадійного».