Розділ 8

Зранку в домі нікого не було. Ася спокійно поснідала, подумки подякувала турботливій бабусі за їжу. Написала Тарасові, аби уточнити, куди всі поділися. Він відповів, що вони гуртом поїхали за новим телефоном для Насті, скоро повернуться. Ася за звичкою сіла у вітальні й стала грати в улюблену гру.

Першим у дім зайшов Андрій з пакетами. Ася мазнула по хлопцеві байдужим поглядом й повернулася до гри.

– Доброго ранку!

– Привіт, Безнадійний! Слухай, не подобається мені твоє прізвисько, воно тобі абсолютно не підходить, – глузливо сказала, щосили тицяючи по екрані смартфона, аби ті кляті кульки швидше переміщалися з місця на місце, – треба нове дати. Як тобі «Божевільний»? Подобається?

– Ні...

– «Ненормальний»? «Скажений»? «Безумний»?

– Хто безумний? – пролунав голос Насті від дверей.

– Кажу, що вчорашній вечір мені безумно сподобався! – Ася повернулася до сестри й нап'яла на обличчя широку усмішку. – Було класно. Може повторимо?

– Я не проти! Хвилиночку!

Настя швидко побігла в свою кімнату, а тим часом Андрій заніс пакети до кухні й, повернувшись, сів біля Асі. Всередині все аж перевернулося від близькості, хоча між ними й могла поміститися ще одна людина. Вона на нього не дивилася, не знайшлося достатньо сміливості.

– Мені подобається «Шалений», – тихо сказав він. І від того приємного оксамитового голосу аж мурахи тілом пробіглися.

– Сьогодні, значить, знову в кафешку підемо? – з'явилася Настя й впала між ними. З одного боку, Стасі хоч легше дихати стало, а з іншого – ніби в неї забрали щось цінне, від душі шматок відкраяли.

Сестра принесла з собою новенький смартфон, обгорнутий заводською плівкою, зі здоровенним екраном, але тонкий, як скибка хліба. І старий, весь розбитий навіженою рукою Безнадійного. Скільки Ася пам'ятала сестру, та завжди захоплювалася ґаджетами. Був і зараз на її обличчі захват. Швидко знявши плівку, Настя радісно обкрутила смартфон з усіх боків.

– Ух! Дякую! – мабуть, то адресувалося Андрієві. – Він бомбезний!

– Чим би дитя не тішилося, – усміхнулася Ася.

– Аби не плакало! – закінчила за неї Настя, анітрохи не образившись. – Голочку забула для сім-карти. Андрію, у тебе, здається, біля ключів висіла.

– Так, є.

Карпенко заліз у кишеню джинсів, дістав звідти зв'язку ключів та дав Насті.

«І навіщо він їх з собою носить? –  подумала Ася. – Хіба звичка...»

Вона спостерігала за тим, як Настя обережно діставала сім-картки зі старого телефона та засувала у новий, поклавши Андрієві ключі на коліна. Несподівано для самої себе погляд вхопився за дещо знайоме. Невеличкий брелочок-єнот. Старенький, місцями з облущеною фарбою, але досі неушкоджений, досі з ним. Якби Ася стояла, то земля під її ногами неодмінно поворухнулася б. Чому він до цього часу не позбувся його?

Поглянула на Андрія, але він зі знудженим виглядом спостерігав за діями Насті.

– Цікавий дармовис! – колишній одразу ж перевів на неї свій пронизливий погляд.

– Цей чи що? – уточнила Настя. – Єнот?

– Ага.

Давно вони так довго не дивилися одне одному в очі. Так жадібно, пригадуючи минуле, сумуючи за ним. Чогось Ася була впевнена, що Андрій поділяє її почуття. Чи лише хотіла в це вірити? Хіба він не відчував тієї напруги між ними? І чому Настя її не відчувала? Все було так складно, важко, боляче.

– Він старенький, але нагадує Андрієві про минулі часи, коли він ще вчився в універі, – відповіла Настя замість свого хлопця, продовжуючи возитися з телефоном. – Такий собі сувенірчик з минулого. До речі, в Аськи колись був справжній єнот. Не довго тільки. Сашко подарував на Новий рік, наш дядько. Щоправда, між ними різниця дев'ять років, то він для Аськи, як брат. Ну а мені вже більше дядько, ми не настільки близькі. Нарешті! Увімкнувся! Такий приємний для очей екран!

Їхні погляди досі були нерозривними. Поки Настя говорила, Ася знову закохувалася у сірі очі. Й навіщо тільки мучила себе? Не зрозуміло. Мабуть, серцю треба було відчувати хоча б щось. Хоча би страждання. Це краще, ніж порожнеча.

– А куди подівся єнот? – спитав колишній.

– Я віддала Карпика колезі, коли почалася війна. З ним все гаразд. Катерина Едуардівна ним натішитися не може.

– У-у-у, Дияволиця! – злісно мовила Настя, не відриваючись від нової іграшки. – Терпіти її не можу! Чоловіка їй треба, можливо, тоді не такою злою буде. Андрію, вона у тебе щось вела? Ти її знаєш?

– Ні.

– А Рюмса вела?

Дивилися одне на одного й не знали, що відповідати. Ася залюбки зізналася б, але що тоді? Як пояснити те, що вони вдавали, ніби не знайомі? Андрій теж не спішив відповідати.

– Думаю, я б запам'ятала його, – все ж мовила Ася, дивлячись в гарні сірі очі. – Піду до себе, щось мені зле.

Почувалася й справді паршиво. Спогади нахлинули з такою силою, що в голові паморочилося. Прилягла на ліжко, перебираючи в пам'яті кожну мить, так і заснула.

А розбудила її бабуся. Довго гладила волосся коханої внучки. Здавалося, що Ася знову потрапила у дитинство. Де не було ніяких турбот, крім того, чим себе зайняти. Хотілося туди повернутися, але сувора реальність тиснула на неї, мов бетонна плита.

Ася прийшла на кухню, коли всі уже обідали. Побажала смачного й сама сіла за стіл. Всесвіт ніби знущався з неї, адже вільне місце було лише біля Андрія. Щойно опустилася на стілець, як в ніс вдарив той прекрасний аромат, обідати миттєво розхотілося. Дивилася в свою тарілку й по трохи їла салат, думаючи над тим, куди поїде. У Вінниці знайде роботу? Повернеться до Львова й там спробує досягнути успіху? Але ж квартира...

– Асько, ти з нами?

– Що? – витріщилася на кузину.

– Ми хочемо до лісу поїхати, ти з нами, питаю?

– До лісу? Можна, – кивнула.

– Природа – то наше все, – стала розповідати Настя. –  Ми знаємо тут прекрасні місця в селах неподалік. І річка, і ліс. Зараз саме ряст повинен цвісти. Краса неймовірна! А ще...

Чомусь було неприємно слухати те щебетання. Напевно, сестра мала занадто щасливий вигляд. Тому Ася дуже швидко справилася з їжею та повернулася до себе, аби переодягнутися в зручний для прогулянки одяг. До того ж він мав бодай трохи закривати тіло, аби не дати доступу  проклятущим кліщам, які просто обожнювали Асю з невідомих їй причин.