Розділ 9

– Асько! Асько! Прокинься, прошу! – благав жіночий голос.

Ася розтулила очі й одразу увімкнула світло, аби побачити, хто її розбудив. Мозок надто гальмував, не міг упізнати голос нічної відвідувачки.

– Настя? Що трапилося?

Кузина була знервованою, витирала сльози й шморгала носом.

– Асько! Тебе добудитися – це ще те випробування! В Андрія вчепився кліщ! У мене зараз просто паніка почнеться! Я не можу!

– Господи, – видихнула Станіслава, – я вже думала, щось страшне трапилося.

– А хіба ні? Як його дістати? Я їх боюся страшенно! Навіть підійти до Безнадійного не можу! Рюмсо! На тебе одна надія! Всі уже сплять!

– Я взагалі то теж спала! – обурилася Ася, встаючи з ліжка.

– Але хто, як не ти? В тебе досвіду в цьому ділі ого-го!

– Гаразд, гаразд!

Андрій сидів на дивані. Здається, він обмилував це місце у домі, бо Ася бачила його там найчастіше. Мав такий вигляд, ніби йому взагалі було байдуже до того кліща. Глянув на Асю, пронизав поглядом, що навіть серце удар пропустило. Дівчина підійшла, зупинилась над ним.

– Де? – суворим тоном запитала, точно лікарка.

– На шиї! – відповіла Настя замість нього. – Я краще піду! Не можу цього бачити!

За мить двері їхньої з Андрієм кімнати скрипнули, залишаючи Асю наодинці з колишнім.

Нарешті вона могла сміливо роздивитися цього чоловіка. Обличчя було гарним, а його серйозний вираз додавав мужності. Андрій, склавши руки на грудях, не зводив з неї очей, ніби чекав першого кроку від Станіслави.

– Показуй!

Посвердливши її поглядом, Карпенко нахилив голову на бік і провів пальцями по шиї, показуючи приблизне місце. Довелося сісти поряд, аби знайти шкідника. Близькість колишнього зводила з розуму. Ася забувала дихати, думати, було важко рухатися.

– Ось він, дрібний дуже. Сходжу за пінцетом.

Повернувшись за кілька хвилин, Ася знову сіла поряд з Андрієм, який так і завмер, схиливши голову на бік.

– Це боляче? – у його голосі відчувалася знервованість.

– Ні, – усміхнулася, – швидше за все ти нічого не відчуєш.

Їй довелося притулитися до нього, обпертися грудьми на передпліччя, аби добре бачити місце укусу. Але чим менше відстані між ними залишалося, тим більше перед очима все пливло. А що вже говорити про аромат парфумів, від якого не можливо було відгородитися? Ася поклала руку, в якій лежав пінцет, на плече хлопця, аби вона не тремтіла. Іншу навіщось примостила поряд, повиснувши на колишньому, розбудивши в собі всі ті почуття, які досі не прокидалися.

Хотілося доторкатися до нього, притулятися, обіймати. Хотілося поцілунків і пестощів. Як колись, майже до ранку. Хотілося відчути важкість його тіла і переплетені пальці рук.

Не дихаючи, Ася швидко змусила себе зробити те, заради чого її покликали. Хоч і не хотілося переривати контакт, вона з жалем в душі відсунулася.

– Усе, – тихо сказала, раптом зніяковівши під пильним поглядом колишнього. – Потрібно обробити про всяк випадок, зараз повернуся.

Ася швидко пішла до ванної, першим ділом позбулася кровопивці, відшукала в аптечці антисептик і тільки потім поглянула на свій відбиток у дзеркало. Щоки палали, ніби їх хто фарбами намастив, а в розширених до неможливого зіницях стояв блиск. Умилася холодною водою, наказала собі викинути з голови думки про чужого чоловіка, й пішла назад до вітальні.  Швидко протерла місце укусу, де майже нічого видно не було, а потім зібралася йти. Однак Андрій зупинив її, вхопивши за руку.

– Асю...

В погляді Карпенка з'явилося якесь ледь вловне благання. Чого він хотів? Навіщо мучив? Легко вивільнила руку, але залишилася стояти над ним, дивлячись в ті сірі очі зверху вниз.

– Поговорімо.

Стисла зуби й хитнула головою. Ні, тільки не тоді, коли їх можуть почути. І взагалі їй потрібно пережити лише кілька днів, а потім вона зникне звідси.

– Гаразд, – кивнув Андрій, мабуть, розтлумачивши її відповідь по-своєму. Більше він не дивився на Асю, його погляд опустився десь вниз.– Тоді хоча б випий чаю зі мною. Останнім часом погано сплю.

Станіслава не рухалася. Їй дуже хотілося бути поряд з ним, але ж хіба вона могла зраджувати Насті? Хіба могла зробити боляче сестрі? Дівчина хотіла піти, але подумала, що нічого погано не станеться, якщо вони десять хвилин проведуть разом, розмовляючи, ніби познайомилися два дні тому. Зрештою, вони й були незнайомцями, адже Андрій зовні мало нагадував того хлопця з нестримним серцем, яким Ася його запам'ятала.

Карпенко сам робив чай, поки вона сиділа за столом й спостерігала, як він безпомилково знаходить спершу кружки, потім і цукор, і сам чай. Зелений. Асин улюблений.

Не вдавалося відвести погляду від його мужньої спини. Пригадувала, як часом любила обійняти його ззаду міцно-міцно й притулитися щокою до теплого тіла.

– Ти ж без цукру п'єш? – перепитав, змусивши стрепенутися й відвести погляд.

– Так.

– Я пам'ятаю.

Тоді навіщо питав? Ася розсердилася.

– Андрію, не треба! Якщо хтось почує...

Захитала головою, шкодуючи, що погодилася на цю авантюру.

– Вибач, я просто... – колишній провів рукою по волоссі, а потім відвернувся й, взявши чашки, поставив їх на стіл, сів навпроти неї.

Мовчанка затягнулася, стала якоюсь незручною. Ася й рада була б почати розмову, але все ніяк не могла віднайти потрібної теми. Все збігалося до їхніх минулих стосунків.

– Чому в тебе безсоння? – запитала нарешті, коли чай вже схолонув.

– Намагаюся виправити старі помилки, не наробивши ще більше нових.

Відповідь була не зовсім зрозумілою, але розпитувати детальніше вона не наважувалася.

– А в тебе? – спитав, дивлячись у свою кружку.

Мабуть, потрібно було мовчати. Але серце просто благало відкритися. Саме йому, колись рідній людині, хоч і не тривалий час. Раптом відчула, що от-от хлинуть сльози. Заплющила очі, аби їх стримати, й відповіла: