Джинджер. "Душа дракона" Лаванда Різ.

Вітаю вас у неймовірному світі твору "Душа дракона"! Сподіваюся, нудьгувати ви тут точно не будете! ;) Починаємо!

*****

Отже, перш ніж мені вдається відшукати свого респондента, я долаю чималий шлях.

Тут у них зараз кінець літа і спека досі не спадає. Гаряче повітря проникає у легені і застигає серед принишклих дерев, які розростаються неподалік. З-за східного скелястого гребеня поволі повзе хмара, дуже схожа на дощову. Трохи нижче видніється долина, яка виглядає соковитішою і зеленішою, ніж місцина, на якій я зараз перебуваю. Наложники, що походять із найближчого поселення, женуть худобу, остерігаючись грози, що насувається.

Я якийсь час спокійно прямую у потрібному напрямку, з дивною радістю спостерігаючи за всією живучістю довкола. У процесі ходьби думки схвильовано крутяться у голові, адже їхня хазяйка не має гадки, чи легко їй буде зустрітися із Джин і чи повірять владики у те, для чого вона тут з’явилася...

Тільки-но могутня цитадель Еландір, що розміщується біля підніжжя кам’янистих гір-близнюків, показується на горизонті, відразу захоплюючи мене своєю величчю і засліплюючи білизною, я прискорюю крок, бажаючи якнайшвидше взріти її зблизька. Та раптом мене з усіх боків оточують дракони-вартові, які миттєво перетворюються у людських чоловіків. Тіло тут же ціпеніє від страху, а очі злякано витріщаються на добре збитих охоронців, вочевидь, тієї фортеці.  

— Наложники не мають права наближатися до цитаделі без супроводу маршалів! — гарчить один із них, змушуючи мене прикувати до нього розгублений погляд. Кілька затяжних секунд ми з владиками мовчки вивчаємо одне одного, а тоді я, нарешті, "опритомнівши", згадую, що перед ними завжди треба ставати на коліна. Тому далі швидко виконую потрібну дію, подумки щиро благаючи їхніх богів помилувати мене. А тоді, детально обдумавши свої подальші слова, наважуюсь заговорити, щоб уникнути можливості бути покараною ні за що:

— Мене звати Астерія Вінд! — голос зрадливо тремтить, проте стараюся покірно дивитися на того, що переді мною, і здаватися бодай трохи впевненою. — Я не наложниця! Я прибула сюди за особливим дорученням старійшини Грехама. Вашому командирові повинні були відправити депешу! — хочеться ще щось сказати, та грізний чоловічий тембр різко перебиває мене:

— Командир Юм не спуститься сюди заради якогось дівчиська! Тобі доведеться летіти з нами! І якщо ніякої депеші не буде… — він єхидно звужує драконівські очі, викликаючи по моєму тілу неприємний мороз очікування поганої долі. — Коротше, нам давненько не було з ким розважитися!

Ураз перевтілившись на великого сталевого дракона, владика припадає на передні лапи, а я аж відскакую від несподіванки і вражено вилупляюся на величну істоту навпроти себе. Двійку коротких хвилин мій шокований погляд вивчає владику, поки серце з невимовним жахом і запалом тарабанить у грудну клітку. На швидкоплинну мить складається враження, що в очах завмирають сльози, чи то від остраху, чи то від незвчиного щастя.

Пізніше, лишень до голови дотумкує, що дракон хоче, аби я на нього вилізла, ноги, які за весь час розмови наче приросли до ґрунту, відриваються від землі і неспішно несуть мене ближче до вартового. Я поволі, немов можу обпектися, торкаюся до його лускуватої шкіри і незграбно забираюся верхи.

"Я-то на коні лише кілька разів у дитинстві їздила, а тут на таку надзвичайну ящірку лізти! - вражено усвідомлюю, коли краще вмощуюся на величній спині маршала і якнайміцніше хапаюся за виступи на його тілі. - Ну нічого – заради інтерв’ю і не таке витримаю!"

Уже за мить, коли інші вартові теж перетворюються, дракон здіймається у повітря. Я тут же дуже боязно заплющую очі і ледве-ледве стримую перестрашений вереск, якому несамовито хочеться вирватися із мого стисненого горла. Забуваю, як дихати, і кам’яною хваткою чіпляюся за все, що може допомогти мені не впасти. Та тільки-но лячність від небезпеки потрішки, якимось магічним чином зникає, я обережно відкриваю великі сірі вічі і захоплено видивляюся унизу все, що розкидається на такій вражаючій відстані. Тоді від щирого захвату й приливу адреналіну навіть забуваю, що дуже боюся висоти, а просто щулюся від уривчастого вітру, який розсікають могутні драконячі крила, і зачаровано вивчаю то сусідніх велетнів, то все, що знаходиться під нами.

Але не встигаю я насолодитися краєвидами і згадати про те, що коли почну розуміти всю ситуацію можу і обмочитися (як би кумедно це не звучало), як владика перелітає високий захисний мур, всередині якого розміщені величезні ворота, і приземляється уже на території фортеці. Він знову схиляється до землі, і тоді я квапливо злізаю, дуже стараючись при цьому не впасти. Перед нами постає велична цитадель Еландір, яка всім своїм зовнішнім виглядом нагадує велику білу перлину. На жаль, повністю мені її роздивится не дають, тому що відразу ведуть до командира вартових.

"Спокійно, Астеріє, ти трохи знаєш Юма. Він не такий вже і страшний. Все має бути добре, - намагаюся втихомирити стривожену душу, стурбовано вивчаючи старовинний інтер’єр величної будівлі. - Видно, він настільки відданий Джин, що Шай навіть призначив його командиром вартових Еландіру..."

Коли особисто опиняюся перед цим владикою, то теж стаю на коліна. Він оцінює мене серйозним поглядом і перечитує послання від ради старійшин, що дає мені шанс трохи заспокоїтися щодо покарання.

— У мене лише перо, аркуші паперу, вода і гроші. Зброї немає, — доволі сміливо відповідаю на питання чоловіка, знімаючи з плечей шкіряну сумку і демонстративно відкриваючи її. Високий Юм пильно досліджує вміст мого саквояжу, а далі оглядає і мене саму, змушуючи навіть трохи почервоніти під пронизливим позіром гарних синіх очиськ.

Я здивовано кліпаю, коли він цікавиться, чи не засмутять мої питання Джинджер. Тоді схиляю голову і поринаю у роздуми, пригадуючи весь список запитань, які збираюся їй поставити. Тут же усвідомлюю, що вона, як іскра, може бути дуже міцно пов’язана з деякими з них, тож вони її відчувають. Командир, помітивши моє серйозне замислення, суворо попереджає, що буде прислухатися до своїх відчуттів, і якщо йому вони не сподобаються, то він особисто скине мене зі скелі. Я, мов налякана овечка, вирячаюся на нього і збентежено ковтаю слину.