Глава 2

Про мою вилазку дізналися і мене знову покарали. Батько не бив мене, але від того, як він позеленів від злості, мені здалося, що він був близький до цього. Звісно свою зустріч з вольфгаром я приховала, але з тих пір я стала часто бачити його в своїх снах. Бачила, як він мчить по лісі, бачила його, змужнілого з мечем в руках, цю граючу посмішку на обличчі і палаючі очі.

 Батько і Скіф стали стежити за мною ще суворіше, і солодка свобода теж приходила до мене лише уві сні. А наяву мене оточували тільки карти маршрутів, читання символів древніх рун та  мистецтво бою. Скіф старанно і вперто вчив мене захищатися і вбивати. Тільки він не знав, що саме вбивати вольфгарів я й не хочу, а чому навіть сама не могла зрозуміти. Та зустріч з Алішером поклала початок мого особливого ставлення до цієї загадкової і небезпечної раси. Вони не були тими монстрами, ось що я зрозуміла, тому що хлопчисько вольфгар врятував мене. А значить, вони мають право жити!

Потім мої сни заповнилися іншими чудовиськами без назви. Я прокидалася з відчуттям тяжкої втрати і жаху, обливаючись сльозами і холодним потом. Ось кого потрібно було боятися! Я бачила, що вони вийдуть з-під землі і стануть загрозою для людей, а з часом і для вольфгарів. Але я продовжувала мучитися від страшних кошмарів на самоті, тому що як і раніше боялася зізнатися про свій дар, боялася, що мене почнуть мучити ще більше, і тоді надія на свободу згасне зовсім.

І лише один раз я вирішила відкрито обуритися і тим самим спробувати перешкодити своєму батькові відправитися в черговий похід, тому що я побачила, як він ... помре. Але, ... він і слухати не став, дратуючись моєю наполегливістю.

- Таро, так що з тобою таке?! Що раптом за дурні примхи? Я не можу залишитися. Мені просто необхідно йти, Торик зібрав великий загін воїнів і я повинен провести їх по Кам'яному лабіринту, щоб влаштувати засідку на цих тварюк, які взялися наче нізвідки! - батько, як завжди витріщив на мене свої бляклі очі, напустивши на себе сердитий вираз обличчя. Набиваючи похідну сумку, він продовжував невдоволено бубоніти: - Над нами повисла нова загроза. Наш народ в небезпеці і не можна сидіти склавши руки. Люди почали гинути сотнями! Ти ж вже чула про це? Цих чудовиськ чомусь назвали дігонами. А по мені так це мерзенні кровожерливі тварюки! І чим швидше ми зберемо загони, тим легше нам буде задушити цю пошесть.

- Вони вийшли з тунелю, який прорубали під гірським пасмом на півночі. Ці монстри дуже небезпечні, батьку! - гаряче вигукнула я, хапаючи його за сухорляву руку. - Ти загинеш, якщо поведеш туди загін! Я знаю, у мене ... було видіння!

Батько застиг, відкривши рота, а потім насупився сильніше ніж звичайно:

- Я поговорю з тобою, коли повернуся, і ти поясниш мені, звідки в тебе ці божевільні фантазії, Таро!

Через десять днів повернулися дивом уцілілі залишки воїнів. Вони і принесли в Кріленд сумні звістки - мого батька вже не було серед живих. Я не побивалася від горя, тому що за ці дні змогла підготувати себе до скорботи, адже я своїми очима бачила, як дігони вбили мого батька, ще задовго до цього. Єдине, що мене сильно мучило, так це те, що я могла їх зупинити, але видно погано старалася. Тому вирішила більше не приховувати своїх видінь і все ж таки відкрити всім присутність мого дару.

 Тепер я стала єдиним провідником. І ставлення до мене тут же, дивним чином змінилося. Мене ніби, нарешті, помітили захоплено радіючи, що зв'язок з іншими поселеннями не втрачено, що провідник з ними. Мене витягли на світло, визнавши за мною право на самостійне існування, хоча ставитися з повною повагою до вісімнадцятирічної дівчини для деяких було занадто складно. І я народилася для Кріленда вдруге, з'явившись на загальний огляд майже дорослою, де мені довелося знайомитися з кожним мало не на власні очі.

Але, свобода, яка навалилася на мене мало не розчавила мене надлишком спілкування та уваги, від цієї суєти, я стала раптом відчувати, як усередині мене починає підніматися хвиля дратівливості та гніву. Адже ця свобода була вдаваною. Я, як і раніше, залишалася скутою боргом і обов'язками. Кріленд продовжував тримати мене в ув'язненні, куди б я не пішла.

І ось знову настав момент, коли мені захотілося втекти, обернутися птахом і злетіти за кріпосні стіни, на волю, до вітру, до трав, що  колишуться на просторі. Щоб побачити вогняне сонце на заході і простояти всю ніч під запаленим над тобою розсипом зірок. Але все це, звичайно ж, було недоступним для мене. Тому що вночі зірки належали вольфгарам, а на волі тебе могли на кожному кроці підстерігати дігони. Ці мерзенні тварюки, двонога подоба кажанів, розміром з дорослу людину, що харчуються виключно тілами вбитих ними. У своїй спритності і силі вони не поступалися навіть вольфгарам. Дігони придушували своєю чисельністю, вони нападали групами, з люттю орудуючи своїми кігтями-кинджалами, огортаючи своїх жертв кислотною парою зі смердючих голодних пащ. Тварюки були незаперечно сильними, і ця напасть стала занадто турбувати навіть бувалих воїнів. Люди стали жити в постійному страху. Замовкли жарти та пісні, все частіше голосили вдови і матері убитих. А мої бачення чомусь все частіше ставали розмитими, змушуючи мене ламати голову над новими загадками. Може бути, саме тепер моя доля була ще не визначена і тільки від мене залежить, які картинки будуть виникати в моїй підсвідомості.

 - Таро, у мене до тебе важлива розмова, - старійшина Доріан нерідко бував в будинку мого батька, сьогодні він відвідав і мене з особистим візитом. Як завжди незмінно неквапливий та  огрядний. Його вплив в Кріленді не піддавалося ніяким сумнівам. Доріан був головою ради старійшин, і фактично правителем нашого поселення. Його маленькі поросячі оченята вдивлялися в мене з тривогою. Доріан раз у раз важливо надував почервонілі на морозі щоки, від чого його обличчя залишалося схожим на морду вгодованого кабана. Але сьогодні чомусь його вигляд не викликав у мене стримуваних смішків, і мені вже заздалегідь не подобалося те, що він збирався мені сказати. Я не знала що саме, але мої відчуття підказували мені, що нічого хорошого.