Глава 6

- Ти ... ти якраз мені і потрібен! Адже тобі не важко. Ти цього хотів! ... Ти ж чув, про що я просила? Обернись тим, ким тільки що був і закінчи з цим! Віднови справедливість, вольфгаре!

Тільки зараз, при світлі зірок я розглянула, що Каміль майже голий, якщо те, що висіло на його стегнах, можна було назвати одягом. Він підійшов ближче, але раптом чомусь різко відсахнувся.

- Ти вся в крові! Таро, ти що з'їхала з глузду?! Іди в поселення! - злякано забурчав Каміль.

- Ні, ні, не зупиняй мене! - в пориві істерики я все ж наздогнала відступаючого вольфгара і вчепилася за його руку. - Не бійся, Камілю. Ніхто тебе не звинуватить. Більше немає ніякого договору. Тут тільки ти і я. І я прошу тебе, зроби це!

- Відчепися від мене! - пручався Каміль, нервово вириваючи руку. - Так що ж це таке, чіпка як п'явка! Не дратуй мене, чайко! Коли це ти встигла зійти з розуму?! Таро!!! - він відштовхував, а я чіплялася за нього знову і знову.

- Камілю, ну допоможи мені! Я не хочу того життя, яке мені пророкують! Мені нестерпно, визволи мене! Мені що на колінах тебе благати? - з надривом застогнала я. - Та убий же мене, врешті-решт!

Каміль міцно струснувши мене за плечі, і чітко вимовляючи кожне слово, відповів:

- Тара, я не буду вбивати тебе, тому що НЕ ХОЧУ! Зараз ти заспокоїшся, перестанеш нести нісенітницю, і я віднесу тебе до стін Кріленда. Тобі потрібно повернутися назад.

- Ні! Ні! Не потрібно! Прошу! - тепер уже я вчепилася в ці сильні плечі, обхопивши його за шию, щоб запах моєї крові зміцнив його у виборі. - Я не вийду завтра заміж! Я не хочу нікого зраджувати, але і себе зраджувати не хочу, живим трупом бути не хочу! - сльози вже котилися градом, але мені було вже все одно.

- Таро! - Каміль важко зітхнув, але вже не відштовхував мене. Незбагненно, але переді мною був інший Каміль, не таким я його бачила в поході. Де ж вольфгарська зухвалість та жорстокість?

- Послухай, Таро. А раптом він гідний, вродливий, добрий, розумний? Раптом ти будеш щаслива з цим вибором? Або потрібно було сказати виродком? Ти поводиш себе, по меншій мірі, нерозумно, навіть для мене вольфгара, що живе за іншими законами!

- Я не кохаю його! І ніколи не покохаю сина старійшини. Я бачила його - покірний слуга свого батька, сумлінний страж та наглядач! Я не потрібна їм - вони хочуть отримати мої знання. Нехай люди проклянуть мене, нехай мене відкинуть небеса і покарають боги, але я не вийду за нього. Якщо ти не допоможеш мені розлучитися з цим життям - це зробить хтось інший.

- Ні, я тобі не дозволю потикатися з такою дурістю до інших вольфгарів. Ще заразиш кого-небудь своїм божевіллям! - якось дивно розвеселим тоном, вимовив Каміль. - Знаєш, як це по дурному все виглядає? Такого ще точно ні з ким не траплялося! Ніч. Дівчина плаче і сама просить позбавити її від життя, а вольфгар вмовляє її вийти заміж за воїна з її народу. При цьому вони, удвох обійнявшись, стоять на галявині. Мені ніхто не повірить! Навіщо ти притискаєшся до мене?!

- Ти теплий, а я замерзла, - прошепотіла я.

- Тільки що хотіла померти, хіба тобі не все одно?

- Ти глузуєш з мене? Звичайно, яке тобі діло, що гине людська душа, що хтось страждає, що комусь потрібна допомога! - різко відірвавшись від нього, я відвернулася і зробила кілька кроків у бік. Обійнявши себе за змерзлі плечі, я підняла голову в небо, і мимоволі замилувавшись на хвилину, забула про свій біль. - Колись я мріяла про це, ... стояти під зоряним небом і насолоджуватися свободою, не боятися, не відчувати болю. Мрії збуваються, але зовсім не так, - прошепотіла я пригнічено. - Чому?

- Почуй мене, Таро, - торкнувшись мого плеча, Каміль розгорнув мене до себе. - Я відчуваю, що, ... убивши тебе - я вчиню злочин. Я знаю, що ... ти повинна жити. 

 Я дивлюсь, як мене розглядають ці палаючі в темряві очі, слухаю  цей низький хриплуватий голос і намагаюся повірити в те, що він мені каже.

 - Насправді мені противна навіть сама думка про це, в сенсі про твоє вбивство. Ні, я ненавиджу людей, і я вбивав їх десятки разів, але ти ... ти ніби не з їхнього роду, Таро. Ти сіроока птаха, маленька руда чайка. Дивлячись на тебе, на твої тендітні плечі, маленькі долоньки і дитячі ямочки на щоках - хочеться лише захистити тебе. І це мене злить. Я можу погрожувати тобі, наговорити купу гидот, зробити тобі боляче, але вбити ні! І ніхто з гілки Алішера цього не зробить. Так що як би я не проклинав твій рід - тебе я не чіпатиму, хоча ти навіть не уявляєш, яку спокусу ти мені пропонувала. ... І я відкрию тобі одну таємницю - ми вже давно не вбиваємо людей ні просто так, ні щоб насититися, лише в бою. А полюємо ми на тварин. Я клявся Алішеру. Твоя кров, звичайно, може подарувати мені силу і насолоду, але я утримаюсь.

- В такому разі залишаються дігони! Їх мої дитячі ямочки не збентежать, - одними губами прошепотіла я, опускаючи голову.

- Яка ж ти уперта! Просто нестерпна! Люди само собою нікчемні, але ти впораєшся, Таро. Адже чайки виживають в бурю. Будь сильною, сіроока птаха! - Він знову спробував мене струсити. - Вертайся. Я віднесу.

Я заперечливо похитала головою:

- Який же ти злий і не розуміючий, Каміль!

- Хто я? - обурено пирхнув вольфгар.

- Нікуди не піду! Не зрушу з місця! Ти можеш хоча б не гнати мене?! - Я вперто плюхнулась на холодну землю. Шкода, що в темряві я толком не могла розгледіти вираз його обличчя.