Глава 13

Наш загін заходив все далі й далі, пробираючись в нетрі покинутого лабіринту. Іноді, на нашому шляху зустрічалися напівзотлілі скелети людей, які так і не знайшли вихід. Що вони тут шукали, і від кого ховалися? Відповіді канули в століття, разом з їхніми іменами. Ось про які повороти говорили написи на стінах. За кожним кутом нас могла зустріти вічність.

Я знову різко зупинилася. За два кроки від мене перша чорна пляма.

- Далі розлом, який іде в безодню. Всі вони глибокі. Ширину ми можемо визначити, метнувши смолоскипи.

- Т-а-а-а-к, не знаю радіти чи сумувати, - проказав Алішер. - Тут метрів п'ять. Вольфгари перестрибнуть легко. Людям краще не ризикувати. І багато ще таких розломів попереду?

- Цей самий вузький, а так зустрінеться ще декілька, якщо не змінимо напрямок.

Вольфгари дійсно абсолютно не переймаючись, перемахнули через розлом, а воїни перебиралися по закріпленій ними мотузці.

- Ти поповзеш або тебе перенести? – знову спробувавши мене підчепити, запитав з усмішкою Каміль.

- Не хочу упустити можливості зайвий раз повисіти у тебе на шиї! - уїдливо кинула я у відповідь.

- Ну так вішайся, поки я дозволяю! - самовдоволений спалах в очах і зворушені посмішкою красиві губи. «Тепер він не дасть мені спокійно жити! І чому після того поцілунку й справді не настала  остання мить?»

- Скажи, Камілю, чому мені іноді хочеться вчепитися тобі в волосся і навішати стусанів?!

- Це що нове шаленство таке? Я подумаю! - обійнявши мене, він легко стрибнув, і перед тим, як відпустити, непомітно для інших - легенько торкнувся губами моїх губ. За що і отримав від мене удар ліктем в живіт.

- Припинити грати зі мною, вольфгаре, - засичала я, - Або я не заслуговую твоєї поваги? - не дочекавшись відповіді, я відвернулася і пішла геть.

- Так, ... просто нам не буде, - долетів до мене його тихий голос.

Наступний розлом був настільки величезний, що вольфгари перебиралися через нього прямо над прірвою по прямовисній бічній стіні, чіпляючись за невеликі кам'яні кути, щоб дістатися на ту сторону і закріпити мотузку для людей.

- Підемо, не бійся. Я віднесу тебе. Невже ти хочеш лізти по мотузці?! Це довго і так смішно! - не вгамовувався Каміль, намагаючись триматися стримано, але вигляд у нього був похмурий.

- Я не хочу бовтатися з тобою над цією непроглядною безоднею, на цій стіні, де нема за що триматися, і навіть не видно куди поставити ногу. А раптом з-за ноші ти оступишся? Що ти на мене так подивився? ... Так! Я боюсь! Ти це хотів почути?

Здаватися я не збиралася і мені довелося продемонструвати свою стійкість бовтаючись на мотузці. А цей монстр, ... він стояв на тому боці, невимушено прихилившись до стіни, і зі скептичним видом спостерігав за мною, особливо коли я майже дісталася до краю. Каміль зустрів мене своєю неповторною іронічною посмішкою:

- Не минуло й пів року. Вольфгари навіть відпочити встигли. Руку даси? - Він допоміг мені видертися на виступ. Я висмикувала руку - він тримав, я виривала на себе - він тягнув мою руку в іншу сторону.

- Таро, - під час цієї метушні процідив Каміль. - У мене таке враження, що я зробив страшний злочин, принаймні, ти дивишся на мене саме так. Досить морочитися, чайко, ... все ж нормально. Тим більше, ти сама мене спровокувала. Пожартували, спробували і забули! Я не чума і шарахатися від мене не треба!

- Якби ще не бачити твоєї усміхненої фізіономії, було б ще простіше! Пусти! Відпусти, а то покличу Алішера!

Каміль прибрав руки, піднімаючи їх вгору. Перший раз в цих очах, я чітко побачила смуток. Це навіть якось не в'язалося з його образом. Не злість, не зарозумілість, не веселі іскри - а тихий сум. Я застигла біля нього, як заворожена заглядаючи в ці нелюдські очі. - Я не ворог, - прошепотів він.

Чомусь саме цей вислів сталевим крюком засів у мене в грудях. Я більше не злилася ні на нього, ні на себе. З одного боку мені стало легше, а з іншого - я починала здогадуватися, що якщо гак, який бовтається на мотузці вп'явся в моє серце, то інший кінець мотузки - в руках у Каміля.

«Щось ти, Таро, зовсім заплуталася. Звернула не в той «лабіринт»! Або це на мене так замкнутий простір діє. Дитя підземелля!»

Далі на наш загін чекало ще одне, не менш небезпечне випробування.

- Що це за нісенітниця, Таро? - здивовано запитав хтось із людей, дивлячись, що попереду лежить шлях, заставлений величезними скринями.

- Це скрині «Бромвеля», якщо ви пам'ятаєте цю легенду, - відповіла я. Алішер здивовано глянув на мене. І я пояснила.

- Бромвель Скупий був одним із стародавніх правителів нашого народу. Він збирав свої багатства і зберігав їх у скринях, яких було дуже-дуже багато, тому що в деяких він влаштовував пастки для злодіїв і нечистих на руку слуг. Деякі скрині таїли в собі смерть. В одних були отруйні змії, в інших заряджені самостріли, в третіх - оброблене отрутою золото, і тільки Бромвель знав, де є що. А коли він несподівано спочив - загинула ще не мала частина людей поки розбиралися з його спадщиною.

- Жартівником був цей ваш хлопець, - вигукнув Каміль, - Значить, під якимись скринями наша смерть? Але навряд чи там змії?