Модель

Black silhouettes gonna haunt me again

Creeping out of the shadows of the room[1]

Seafret – Monsters

1

Дзвінок розриває галасливу дискусію в авдиторії і я оголошую про кінець пари. Ті, хто не встиг відповісти на семінарі, опускають голови й невдоволено дивляться на тих, хто успішно їх опередив. Як шакали, вони пронизують останнього доповідача, що вкрав аж десять цінних хвилин перед закінченням заняття. Я сповіщаю, що мої дні на кафедрі – це понеділок і четвер, і що вони в будь-який час можуть підійти, щоб закрити хвости. Залишаючи за собою метушливих студентів, махаю на прощання колегам, що проходять по коридору, та направляюся до виходу. Сьогодні середа, а тому після своєї останньої пари мені тут більше нічого робити.

Я вже тиждень з гаком працюю викладачем. Поки що на стажуванні, та все ж. Навіть незважаючи на низькорівневі комунікативні навички, здається, добре знаходжу спільну мову з колегами. Гадаю, скорше за все через те, що ніхто з викладачів не прагне зав’язувати дружні стосунки. В університеті царює суто робоча атмосфера.

Зізнатися, будучи студентом, ти якось інакше уявляєш собі «місце, де збираються відьми та янголи». В голові очевидно крутиться образ якогось неадекватного шабашу, де он та Людмила Петрівна, яка відправляла тебе на дві перездачі, п’є кров невинного першокурсника. Де кожна відьма голосно й зривисто сміється, а віщуни – чи то когорта чоловіків між ними – повільно вливають жінкам до трунків якісь мерзенно-зелені відвари. Василь Іванович та Марія Степанівна, оті самі лектори, які в за-вісімдесят років ще мають наглості своєю присутністю й древнім образом мислення псувати настрій молодому поколінню, злягаються в пристрасному танці кохання. Зізнайся, що ти саме так їх уявляв, бо такі мерзенні люди просто ідеально підходять один одному. Але тобі стає гидко від цього видовища і ти змушений відводити погляд вбік. З іншого краю шабашу знаходиш Юрія Миколайовича, який ніколи не шкодує «автоматів», зав’язаного по руках та ногах. Три відьми, що сидять поруч, жорстко й нахабно потішаються над ним.

Найгірше в цьому всьому описі уяви – те, коли потрібно йти на кафедру закривати хвости. Коли торкаєшся холодної дверної ручки, вона немов обпікає тим відьомським полум’ям. Коли виходить потрібний викладач, а ти ніяк не можеш приховати свого ошелешеного погляду. «Куди ж ти сховав хвіст та роги?», — питаєш себе, і це питання просто вимітає не те, що тему, яку вчив, а будь-які знання з предмету і всього, що ти вчив за останній рік взагалі.

Під час своїх студентських років я намагалася якомога рідше підходити на кафедру. Моя вроджена сором’язливість крутила уяву в такі боки, що краще вже було постійно відвідувати ненависний предмет, аніж вивчити щось з нього один раз. Не сказати, що це так вже й погано, але й не добре. Тим більше, що в групі мене сприймали як відлюдницю. Я вже казала, що не вмію спілкуватися з людьми?

Так-от, причина в тому, що я занадто багато пам’ятаю.

2

Я продовжую спілкуватися з Софі, вона непогано контрастує з людьми в моєму житті: здається легкою, привітною, не зводить брови та не відвертається, коли ляпну щось не те. Словом, хоч це й звичайні посиденьки, зведені лініями екранів, але в нас зав’язалися приятельські відносини. Вона майже одразу посвятила мене ким працює, де і як живе, чому шукає друзів у мережі. Вона лезбійка. Навіть живучи в толерантному суспільстві, вона відчуває тиск в свою сторону.

Софі виросла в маленькому містечку на окраїні рідної комуни в Франції, народилася в сім’ї слов’янських мігрантів. Її батьки – люди старомодні, тому виховували дітей строго та, на їхню думку, правильно.

— Я найстарша, тому прекрасно засвоїла, що саме для них правильно, — зізналася вона мені одного разу, коли її захлиснули спогади. — Кожен раз, коли менші робили щось погане, за них віддувалася я. Це ж я – старша сестра, тому завжди маю за ними слідкувати.

В її голосі звучали неприховані нотки жалю.

Софі дуже боялася суворого батька, який дозволяв собі виходити за рамки у вихованні чад. Він неоднократно підіймав на неї руку. З батьківської спальні також час від часу чулися приглушені удари.

— Одного разу Віктор вибив п’ять чи шість дірявих дощок з нашого старого паркану. Йому, п’ятирічному вундеркінду, здалося, що так батько швидше полагодить паркан, і наш дім буде таким само красивим, як будинки навколо. Моя спина досі пам’ятає ці дошки.

— Як же так?! — викрикнула я. — Хіба не можна було пояснити це твоєму брату? Або наказати саме його?

— Ні. Він же – наслідник.

Вона вимовила слово «наслідник» так гірко, що я відчула, як мені скрутило живіт. Коли маєш одного брата, то ще можеш витерпіти покарання за нього, але що робити, коли їх більше? У Софі двоє братів та наймолодша сестра. Зовсім скоро після народження меншої Софі зрозуміла, хто вона є в цьому житті.

Зі слів дівчини, в неї ніколи не було думок про власну інакшість. Вона завжди більше тягнулася до дівчат, бо – резонно зазначити – жодна особа жіночої статі ніколи не підіймала на неї руку. Хлопці спершу були чимось загадковим, а потім, коли Віктор трохи підріс і відчув над нею владу, стали джерелом страху й відрази. Жили вони незаможно, але менший брат був занадто високої думки про себе, і вона його за це ненавиділа. «Хлопчики для биття» завжди ненавидять своїх принців.