25

…Жіноча доля наче погода грудневим днем, подумалось Христині. Не то зустріне тебе яскравим сонечком і сріблястим снігопадом, не то похмурим небом і пронизливим вітром. Ніколи не вгадаєш що в неї на умі і чого чекати в найближчі миттєвості. Тільки надієшся, що можливо все буде й не так погано. Чомусь по-дурному сподіваєшся що хуртовина проблем і негараздів врешті-решт хоч трішки вщухне.

В Христини вже навіть таких надій і сподівань не було. День розпочався без всяких таких надій і сподівань. Сіро, передбачувано і одноманітно. А на що надіятися і сподіватися? Ранок як ранок. Прокинулася від того, що замість будильника, її розбудила мокрим носиком і гучним муркотінням Ася. Колишнє мале кошеня-приблуда непомітно перетворилося на велику пухнасту кицьку, і все більше й більше нагадувало про свого колишнього господаря.

Тепер для жінки стало своєрідною традицією засинати разом з цією кішкою. Бо більше нікому було зігріти її вночі та розвіяти печаль та самотність. Тільки ось ця мила киця, а ще картина з зображенням Русалки. Як же цей портрет бувало доводив жінку до шаленства. Ото треба було так розкрити всю її суть а потім кудись зникнути. Кинути і ніскільки не перейматися як вона, що відчуває і як паскудно зараз на душі. Мерзотник він не раз думала вона з роздратуванням закриваючи двері до своєї спальні.

А на роботі віхола неприємностей закружляла з неабияким азартом. Кілька невдоволених клієнтів (трясця, і чого їм не вгодила?), сердита й насуплена начальниця (одним словом – мегера), а на кінець в покарання (а над ким познущатися як не над нею?) завдання з’їздити в обласний центр, щоб, бачити, забрати міх косметичного мотлоху, котрий вже давно мали привезти партнери-поставники. І все це короткого грудневого дня напередодні вечора святого Миколая. Здуріти можна…