Глава 4

Матвій чекав Альку на вулиці, привалившись до капоту «Хонди». Відчинилися двері, вона вийшла на ґанок, така ж тоненька навіть в теплому пальто, серце впало вниз і запульсувало в районі шлунка. Він дорослий чоловік тридцяти років, а лише побачив її, зразу ж долоні спітніли, як у хлопчиська. Відштовхнувся від капота і зробив крок назустріч.

— Алечко…

Вона здригнулась, як від удару, і навіть руку підняла, ніби захищаючись.

— Не треба, Матвій, прошу тебе, все в минулому.

А то він по очах не бачить, що нічого не в минулому! У грудях трохи відпустило, найбільше Сєвєр боявся побачити байдужий, пустий погляд, а поки в карих очах хлюпається біль та журба, поки вони ось так виблискують, у нього є шанс. І Сєвєр буде останнім ідіотом, якщо його втратить. Обережно підійшов ближче, щоб не злякати, і підняв обидві долоні вгору.

— Добре, пташко, я просто відвезу тебе додому.

— І будь ласка, без цих ідіотських прізвиськ. Алла Євгенівна, — підібгала губи — а йому до остраху хотілося притиснутися до них і взагалі, захопити в обійми і не відпускати ніколи, але поки не можна, він навіть руки за спину сховав.

— Добре, Алло Євгенівно. Сідай в машину.

— Матвію, — вона зітхнула, Сєвєр дуже сподівався, що від непримиренної боротьби з собою, — я нікуди з тобою не поїду. Транспорт чудово ходить, я дістанусь сама, дякую.

— Вона зараз сама вдома? Одна? — подивився їй прямо в очі.

— Хто? — Алла злякано здригнулася.

— Дочка моя. Катя.

— Вона не твоя.

— Так, я бачив. І підрахував. Соцмережі класна річ.

Зітхнула, зробила крок, щоб обійти, і тут він не витримав, будь що буде, обхопив обома руками і притиснув так, що вона уткнулася носом йому в куртку.

— Алько, Алечко, я шукав тебе тоді, довго шукав, де ти була? Куди зникла? Я не жив без тебе весь цей час, так, існував…

— Ти одружився, — долинуло тихе, і серце радісно відгукнулося. Ревнує! Все ще краще, ніж він гадав!

— Так, одружився, пташко, і жінок у мене було неміряно, але я і облич їх не пам'ятаю. Я тебе забути хотів, коли зрозумів, що не знайду, і розлучився я, коли Дімці рік виповнився, тільки життя Лізі зіпсував. Бо Аллою її називав, кому таке сподобається?

— Матвіє, — вона спробувала вивільнитися, але він лише сильніше стиснув руки. Підняла голову, і в нього навіть розум скаламутнів, коли так близько побачив її обличчя, блискучі очі, вологі губи. Як же втриматися і не зім'яти їх зараз, хотілося захопити губами і цілувати як в перший раз, в той їх перший раз, коли вона відповідала, а не дивилася на нього, як на прокаженого, — відпусти мене.

— Ні, Алю, не відпущу. Знаю, що якщо відпущу, назавжди втрачу. Я завинив перед тобою, пташко, але повір, так як я себе покарав, мене ніхто не покарає. Я буду просити вибачення у тебе, хочеш, зараз почну? Хочеш, на колінах доповзу до твого будинку? А виженеш, будку поставлю і жити там буду, охороняти тебе, як собака, хлопців твоїх ганяти…

Вона опустила голову і раптом притихла, а він зрозумів, що вона плаче. Беззвучно, просто здригається, уткнувшись в хутряний комір куртки. Обережно відпустив і оповив обличчя долонями, зазирнув, так і є. Вологі доріжки на щоках виблискували іскорками, він витер їх великими пальцями, не віднімаючи долоні.

— Що з тобою, пташко, чому ти плачеш?

— Я... я не вірю тобі, Матвію.

— І не треба, — зітхнув з полегшенням і знову притягнув до себе, — не вір. Заслужив, коли повів себе, як гнида. Ти просто перевір мене, Алю, і якщо не впораюся, жени під три чорти.

Вона вимучено посміхнулася куточками губ, і Сєвєр не витримав, все ж поцілував її, але не так, як хотілося, а ніжно і обережно, а потім зібрав губами залишки вологи з холодних щік.

— Ходімо в машину, ти зовсім змерзла.

— Мені потрібно в супермаркет, я три дні поспіль на чергуванні, нічого не встигаю.

— Заїдемо в супермаркет, — кивнув Матвій, притримуючи її за руку, і так довів до самої машини. У салоні включив грубку, Алька влаштувалася на сидінні, і він помітив, як за волоссям блиснули іскорки. Завів за вухо пасмо — сережки, ті самі, сердечком, з діамантовим розсипом. Доторкнувся до сережки і не втримався, ковзнув пальцями по теплій шкірі. — Ти їх все-таки забрала?

Він тоді залишив їх у гуртожитку, поклав у коробочці на стіл і пішов, не слухаючи плутані протести Марини. «Тоді сама носи, якщо не знаєш, де Аля» — сказав і забув про них зовсім. Виходить, забрала, і не тільки забрала, а навіть носить…

— Я була тоді в гуртожитку, коли ти приходив, в кухні ховалася, — відповіла так тихо, що він ледь почув. Розвернувся впівоберта і навис над нею, вслухаючись, — мені Маринка силоміць сережки всунула, я до них навіть доторкнутися не могла. А носити почала заради Каті, я не говорила їй правду. Хіба можна говорити таке дитині? Я придумала іншу реальність, де ми зустрічалися, кохали один одного. Ти дарував мені подарунки, а потім посварилися, і я пішла. Вона повинна думати, що народилася від кохання, розумієш? Тому і ношу твій подарунок, не намріюй собі те, чого немає, — і так різонула по серцю поглядом, що він мало не задихнувся. Як від тих слів, що почув.