Бажання відьми

Як і просила Стефанія, ідеальне місце було знайдено, воно знаходилось недалеко від міста, і насправді було безлюдним і безкрайнім. Трохи поблукавши полем, дівчина зупинилась, підняла обличчя догори й попросила одне єдине бажання:

- Єдине чого б я зараз хотіла, так це побачити тата з дідусем, поговорити з ними, але не померти самій. Адже їх давно немає у світі живих… Я знаю, що це нереально, і про таке марно просити, але я усім серцем вірю в різдвяні дива і сподіваюсь, що янголи мене почують…

- Здрастуй, Ярославо! – на повне ім’я до неї зверталась тільки одна людина, її батько.  Вона не могла повірити власним очам, довго їх терла, а потім не витримала й розплакалась. А тим часом поруч з батьком з’явився дідусь.

- Яро, добрий день! – Дівчина не вірила власним органам чуття, до синців защипала руки, аби упевнитись, що не спить і все відбувається в реальному часі.

- Але як?...

- Твоє прохання почули, дитинко. І от ми тут, перед тобою.

- Я так сумую за вами! Відколи вас не стало, цей біль у моїй душі не зменшується ні на грам, таке відчуття ніби серце вирвали, а тіло залишили доживати. Я так винна пере вами, це все сталося через мене, через ту прокляту звичку прибиратися вечорами, тоді я не розуміла, а мама мала рацію, я не мала цього робити, а тепер змінити нічого не можна. Пробачте мені, будь ласка, я не хотіла вам зла. Справді не хотіла… Я не знаю, що мені потрібно зробити, аби заслужити ваше прощення.. – Слова застрягали у горлі, а сльози котились градом по щоках, дівчина ледь стояла на ногах. Її вивертало зсередини від болю, жалю й зневаги до самої себе.

- Доню, перестань, я не можу бачити твоїх сліз, скільки тобою їх було пролито, не злічити. Мені шкода, що я не зміг затриматися на довше поруч з вами, і як би мені того не хотілося, але такою була моя доля. Ти маєш зрозуміти й прийняти це і перестати звинувачувати себе у тому, у чому насправді не винна.

- Ярославо, зрозумій, у кожного на цьому світі відміряно певний проміжок часу, іменований життям. Кому скільки призначено, стільки й пробуде на землі. Іншого не дано. Твоєї провини немає, все сталося так, я і мало бути, у свій час, як було написано зверху. – Дідусь розплакався й обійняв онуку, вона була його улюбленицею. Він знав, що попереду її чекає довге й щасливе життя, і щоб вона нарешті стала повноцінно жити, має їх відпустити, пам’ятати, так, але не картатися, не жити більше минулим й нарешті вибратися з нього, забувши про сльози й біль втрати.

- Те, що призначено долею, не обійти й не об’їхати. Тому доню, тобі не потрібно наше прощення, вибачати нічого. Тобі потрібне прощення самої себе і тих, хто намагався робити для тебе добро, вчиняючи навпаки.

- Ми віримо в тебе, адже у тебе ще тільки добрих справ, стільки всього цікавого й радісного попереду, й ти маєш повірити в себе, у свої сили, робити те, що подобається і пропускати повз вуха чужі настанови. Ми любимо тебе й будемо завжди поруч.

- Перлі передавай вітання! – Тато хитро посміхнувся.

- Звідки ви …

- Не запитуй, голова болітиме. – Засміявся дідусь. – Просто пам’ятай, це твій пухнастий охоронець, та ти й сама вже давно зрозуміла, що ця кішка не така як інші.

- Тобі треба йти, щоб не проґавити долю! Бувай здорова!

Слава залишилась на полі сама, сльози так і продовжували котитися з очей, але вже від щастя. Вона почула ті слова, які їй мали сказати інші – мама з бабусею, але було простіше зробити з неї білу ворону, так було простіше, особливо якщо до всього приплести ще й відьомський дар. Але сьогодні стало легше дихати, але якою ціною дійшла до цього стану.