Різдвяний експрес у кохання

2

- А... що сталося? - Тремтячим від хвилювання голосом вимовила я й навіть почула скрегіт нігтів об пластмасу телефону, адже я його стискала з такою силою, що він загрожував тріснути в будь-яку секунду. Завжди боялася отримати погану новину, а в передсвяткові дні так взагалі.

- Марта... Марта... - Марта - це моя напарниця по роботі, а працюю я до речі провідницею в потягу, та ще й доволі хороша жінка з якою ми здружилися та мали дуже приязні відносини. Тому від схлипувань, які почалися по ту сторону зв'язку, у мене серце стиснулося до розмірів горошинки, а по тілу пройшовся мороз. Хоч у квартирі було добряче натоплено, а ще й зважаючи на те, що духовка працювала майже дві години, то тут було досить жарко, але у мене складалося враження, що я десь на північному полюсі й замерзаю кожною частинкою тіла.

- Що з нею? - Ледве можу витягнути з себе ці слова та промовити до Анатоліївни. В розум починають вдиратися найгірші розклади, тому в горлі пересохло так, що воно починає дерти, коли я намагаюся хоч щось додати ще. Але не виходить, бо це вище моїх сил. Не може ж бути таке, що вона... померла? Ні ж? Вона не була вже аж надто молода, але ж сорок п'ять років хіба це багато? До того ж ніяких проблем в неї у плані здоров'я ніби не було, ну мені вона точно нічого такого не казала, що ж тоді могло статися? Нещасний випадок? - Таїсія Анатоліївно, будь ласка, не мовчіть.

Ледве не молю жіночку, бо поки вона там набирається сил хоч щось сказати, я вже тут ледве сама не вхопила інфаркт, ото вже буде подарунок моїм рідним, що їхня Оксанка у двадцять сім років піднесла такий от подаруночок на Різдво.

- Вона...вона..зламала ногу, - й з останнім словом жінка взагалі не стримується та починає ридати. Я цього не бачу, але по тому шуму, який чутно в трубці, розумію, що там цілий водоспад, не менше. Звичайно прикрість для моєї колеги, не сперечаюся, але чому ж так голосити? Вона ж то жива, вірно?

- Де вона наразі? Коли це сталося? - Все ж варто розпитати що й до чого, хоча вже Денчик не витримав та прибіг до мене, явно засмучений тим фактом, що я не приєдналася до нього в перегляді мультфільмів як обіцяла. - Синку, дай мені п'ять хвилин та я прийду. Мені дзвонять з роботи. Добре?

Малий знав, що якщо дзвонять з роботи, то це важливо і взагалі робота це важлива частина нашого життя, тож кивнувши побіг назад у вітальню.

- Сьогодні зранку йшла на ринок за продуктами та посковзнулася й впала не вдало... - Ну так, зима в цьому році радує своїми морозами та снігом. Вперше певно років за десять, якщо не більше, ця пора року справді показала хто тут зима й нагадала мені часи, коли ми з моєю сестрою Машою робили снігові фігури на подвір'ї батьківського дому. З того часу якось зими почали ставати більш м'якими й навіть ходила така думка, що з часом у нас взагалі буде ледве не весна взимку, тобто температура буде близько десяти градусів тепла. Але в цьому році все змінилося і я була неймовірно рада цьому факту, бо ми з Деном могли досхочу кататися на санчатах та гратися в сніжки. Малий неймовірно був щасливий від таких ігор, а якщо дитина щаслива, то як мама може сумувати бачачи усміхнене обличчя своєї кровиночки? - Тож завтра немає кому вийти на роботу...

Жіночка щось говорила там та голосила ще, але я відвернулася якось від її розповіді та вихопила тільки останні промовлені нею слова. І мене вони до глибини душі заділи. Адже якщо не помиляюся, то Марта завтра якраз повинна була виходити на зміну та працювати у різдвяну ніч. Точно, я ще їй поспівчувала, що їй так не пощастило й прийдеться провести свято в дорозі, а не в колі родини та близьких. Мені явно не хотілося б проводити час на роботі, коли інші радіють та веселяться. Хоча вже такі випадки у мене були і я працювала і на новий рік, і на своє день народження й на мами день народження. Добре, що ще не випадало робочих змін на Різдво й Пасху, адже ці свята для мене стояли осторонь від інших та були найкращими вихідними для мене. Ну й звичайно день народженні Денчика, це само собою було для мене святая святих.

- І що це значить? - Здалеку зайшла я з цим питанням, бо вже потроху в мене почалася вимальовуватися картина, яка мене щось взагалі не радувала. Якщо керівниця до мене подзвонила, значить...

- Ти могла б вийти на роботу замість Марти? - З надією в голосі промовила Анатоліївна, а у мене серце, яке до цього стиснулося в клубочок та не подавало ознак життя, обірвалося та певно впало десь в п'яти...

- Тобто? А чому я? - Можливо це зараз звучало, як питання школярки, але я справді не розуміла чому саме я повинна робити це. - Як же Льоша чи Інна? Чому не вони?

- Льоша поїхав на гірськолижний курорт та не встигне повернутися, а Інна лежить з високою температурою вдома, - чим далі жінка говорила, тим більше мене накривало усвідомлення того, що нікуди я не відверчуся й прийдеться йти працювати попри величезне не бажання, - надія тільки на тебе...

А Анатоліївна вміла добре надавати на мозоль, та так слізно про це попросити, що не залишалося іншого виходу, як згодитися прихиливши низько голову перед обставинами.

- Сонечко, ну, будь ласка... Я попрошу для тебе потрійні преміальні... - Певно я була останнім шансом у жінки, тому вона вже намагалася будь-яким чином мене прихилити до позитивної відповіді. Якщо зазвичай на свята у нас були подвійні премії, то тут аж потрійна. Це мене особливо не порадувало, хоч зайві кошти в мати-одиначки це рідкість, але я б краще пожертвувала тими грошами заради родини та проведеним часом з сином у таке світле свято. Та все ж я не могла відмовити Анатоліївни, чисто з людської сторони. Життя непередбачуване, тож з кожним з нас може трапитися якась дурня, яку ми б точно не хотіли зустріти на нашому шляху. Тож завтра на місці Марти можу бути я, і ніхто не застрахований від нещасних випадків.

- Я буду. - Вже зі сльозами на очах промовила я до жінки й почула в трубці її полегшений видих. Жінка отримала хоча б промінчик щастя в цьому дні, що не можна було сказати про мене. Тому я поклавши трубку відправилася повідомити Дену неприємну новину, що в таке велике свято йому прийдеться побути без мами та провести його в колі інших рідних. І якщо малий звичайно засмутиться, але все ж зрозуміє мене, то ось обидві бабусі хоч і підтримають мене теж в цій ситуації, але негатив залишиться у них на душі. Не кажучи вже про сльози, які можуть виступити у них на очах, як наразі у мене, коли вони стікають по моєму обличчю та падають на свіжовипечені коржі роблячи їх злегка солоними, ніби підкреслюючи яке це Різдво може бути насправді в цьому році...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше